Економ. аналіз теми(1,2,3,4,6,7,8)

17 Февраль 2014



ТЕМА 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ

1.Економічний аналіз як галузь економічної науки

2.Предмет і завдання економічного аналізу

3.Види економічного аналізу

4.Зв’язок економічного аналізу з іншими науками

5.Метод і методика економічного аналізу

6.Інформаційне забезпечення економічного аналізу

7.Принципи організації аналізу та основні етапи аналітичної роботи

Самостійне вивчення

1. Технічні прийоми економічного аналізу та їх класифікація

1. Економічний аналіз як галузь економічної науки

Метою економічного аналізу є вивчення результатів діяльності всіх підприємств і господарських організацій, визначення впливу факторів на показники їх роботи для виявлення в подальшому недоліків і резервів, а також розробка заходів, спрямованих на відновлення і збільшення обсягів виробництва та реалі¬зації, підвищення ефективності їх діяльності.

Економічний аналіз як наукова дисципліна — це система спеціальних знань, пов’язана з дослідженням існуючих економічних процесів і господарських комплексів, темпів, пропорцій, а також тенденцій розвитку, з виявленням глибинної їх суті і причин, що зумовлюють різні відхилення від запланованих показників, договірних зобов’язань, виробничих потужностей, та об’єктивною оцінкою їх виконання.

Економічний аналіз – засіб, який сприяє управлінню підприємством. Будь-яке управління складається з двох етапів. На першому на підставі відпо¬відної інформації та її аналітичного опрацювання оцінюють стан і динаміку того чи іншого процесу, на другому, якщо аналіз визначить необхідність втручання з метою зміни якихось параметрів у процесі, — приймається відповідне управлінське рішення. Причому аналітик може підготувати для менеджера навіть проект цього рішення.

Економічний аналіз забезпечує необхідне обґрунтування планових показників, оскільки його оцінки досягнутого рівня виробництва та витрачання ресурсів, з одного боку, і попиту, ринкових цін та ефективності роботи — з іншого, є основою планування діяльності підприємства.

Усі виробничі та фінансові процеси, а також загальні результати діяльності підприємства повинні належно контролюватися. Це забезпечується поточним контролем з боку адміністрації підприємства за станом виконання планових завдань, організаційних заходів, вказівок тощо за допомогою аналітичного опрацювання повсякденної інформації, яка характеризує виробничо-фінансову діяльність підприємства. Існує й інша форма контролю — наступний. Він здійснюється як ревізія фінансово-господарської діяльності роботи підприємства, як тематична перевірка з боку подат¬кової адміністрації, аудиторське обстеження. Останнє, наприклад, проводиться за дорученням наглядової ради, акціонерів, бан¬ку. І цей контроль ґрунтується на аналізі даних про роботу господарюючого суб’єкта, тобто є однією із форм аналітичного обстеження підприємства.

2. Предмет і завдання економічного аналізу

Предметом економічного аналізу є фінансово-господарська діяльність підприємств та установ. Проте наявні методи аналізу дають змогу вивчати і роботу окремих галузей, регіонів і всього господарства країни у цілому.

Об’єкти аналізу це окремі економічні явища, процеси, проблеми, питання, показники. Всі об’єкти аналізу у своїй сукупності складають предмет економічного аналізу. Об’єктами аналізу, наприклад, можуть бути виробнича та комерційна діяльність, наявність і використання ресурсів, якість продукції і прибуток, ритмічність виробництва тощо.

Розвиток економічного аналізу обумовлюється необхідністю періодичного оцінювання стану господарських процесів, загальних результатів і нових напрямів у роботі. При цьому особливий інтерес викликає вивчення всіляких виробничих недоліків, непродуктивних витрат, збитків, тобто того, з чим надалі пов’язуватиметься одне поняття — резерви. У зв’язку з цим перед економічним аналізом з самого початку були поставлені такі завдання:

1) оцінювання діяльності підприємства, його виробничих та інших підрозділів, окремих явищ і показників;

2) виявлення і визначення величини внутрішньогосподарських резервів.

3. Види економічного аналізу

Виділяють такі види аналізу: наступний (ретроспективний), оперативний та попередній.

На теперішній час найбільш розвинутим і важливим є наступний аналіз. До нього можна включити такі шість видів:

Фінансово-економічний аналіз здійснюється після закінчення кварталу або року на підставі відповідного звіту підприємства. Головний акцент у цьому аналізі робиться на вивченні й оцінюванні ключових результативних і фінансових показників роботи підприємства. Насамперед це стосується показників прибутку та рентабельності, а також продажу продукції. Багато уваги приділяють вивченню основних показників фінансового стану, руху грошових коштів і капіталу. Інші виробничі показники та витрати вивчають вибірково і в такому обсязі, щоб пояснити відхилення в прибутку та у зміні фінансового стану підприємства. Такий аналіз звичайно проводять сторонні установи, які мають тісні зв’яз¬ки з даним підприємством: фінансові та банківські установи, адміністративні, наукові та посередницькі організації.

Техніко-економічний аналіз, на відміну від фінансово-економічного, є більш змістовним і різнобічним. Його також називають внутрішньогосподарським. Крім економічних показників у ньому значна увага приділяється вивченню даних про вико¬ристання техніки і технологій, інших матеріальних ресурсів підприємства. Для цього аналізу використовують дані первинного бухгалтерського обліку та інші джерела інформації. Техніко-економічний аналіз звичайно має значну галузеву специфіку, тоді як методика фінансово-економічного аналізу однакова для всіх підприємств.

Статистико-економічний аналіз перебуває на стику статистики та економічного аналізу. Він вивчає діяльність не підприємств, а великих господарських комплексів, регіонів, галузей і народного господарства країни в цілому. Основним інформаційним джерелом може бути статистична звітність відповідних господарських одиниць, статистичні збірники й обстеження. У ме-тодиці цього аналізу провідну роль відіграють статистичні методи дослідження та обробки інформації.

Порівняльний, або міжгосподарський, аналіз, як і статистико-економічний, використовує для своїх потреб більший обсяг інформації, ніж перші два аналізи. Але він обмежується даними кількох споріднених підприємств. Завдяки додатковим зіставленням даних і орієнтації на показники кращих підприємств у галузі він дає змогу одержати більш обґрунтовану оцінку роботи підприємства, яке аналізується. При цьому простіше і надійніше можна вишукати і резерви. У зв’язку з цим порівняльний аналіз іноді характеризують як найкращий засіб пошуку та обґрунтування внутрішньогосподарських резервів виробництва.

Функціонально-вартісний аналіз — відносно новий вид аналізу, і тому його методика ще не є досконалою. Предмет його вивчення в більшості випадків пов’язаний не з роботою підприємства, а з випуском та експлуатацією певних видів продукції. Такий підхід, крім традиційної виробничої інформації, потребує докладних даних щодо експлуатаційних характеристик виробів. Упровадження цього виду аналізу є доцільним у тому разі, якщо він вивчає ефективність відносно дорогої техніки з досить великими обсягами її виробництва. Цей аналіз концентрує увагу на показниках використання продукції, ефективності її застосування у користувачів. Головні резерви такий аналіз вбачає в удосконаленні конструкції виробу, оптимізації його окремих функцій, виявленні його слабких або навіть зайвих функціональних можливостей. Зменшення зайвих функцій виробу, спрощення конструкції та інші технічні заходи дають змогу налагодити виробництво високоефек¬тивної техніки і при цьому скоротити витрати на нього. На жаль, дослідження за допомогою цього виду аналізу нині стикаються з труднощами, пов’язаними з відсутністю налагодженої системи збирання необхідної інформації від користувачів продукції.

Системний аналіз — останній вид наступного аналізу. Системний аналіз застосовують для досліджування складних економічних проблем, великих виробничих комплексів, важливих народногосподарських проектів. При цьому вивчення економічних аспектів органічно поєднується з аналізом технічних, соціальних, демографічних і національних проблем, екологічних і політичних умов тощо.

Оперативний (поточний) аналіз здійснюють на підприємствах і в його підрозділах безпосередньо в процесі господарської діяльності, або відразу по закінченні окремих виробничих чи інших робіт. При цьому основну інформацію для аналізу постачає оперативний облік, що виключає пасивне очікування звітних даних.

Намагання поєднати проведення аналізу процесу виробництва з відносно невеликими виробничими етапами (доба, тиждень, декада) зумовлюється потребою в активізації економічної роботи, включенні аналізу в систему оперативного управління підприємством. Отже, завданням оперативного аналізу є не тільки виявлення негативних явищ, а й сприяння їх своєчасному виправ¬ленню протягом певного періоду, що дає змогу реально поліпшити кінцеві результати роботи підприємства.

Інформацію для оперативного аналізу отримують в основному по каналах автоматизованих систем управління і обробляють із застосуванням стандартних програм на персональних комп’ю¬терах.

Прогнозний аналіз (перспективний, стратегічний) почав застосовуватися як техніко-економічне обґрунтування майбутніх підприємств, зразків нової техніки і новітніх технологій. Цей аналіз передує виробничим подіям, передбачає їх наслідки, оцінює їх ефективність.

Результати прогнозного аналізу можуть бути подані як планові калькуляції для нових видів продукції, як сума економічного ефекту від освоєння нової техніки, впровадження новітніх технологій, механізації та автоматизації виробництва, як комплекс рекомендацій для розробки різних програм або формування полі¬тики. Цей аналіз здійснюють працівники проектних і наукових закладів, а також установи державного управління.

4.Зв’язок економічного аналізу з іншими науками і дисциплінами

Теоретичною основою економічного аналізу є політична економія, а загальним методом пізнання, як і для всіх інших, наук, виступає діалектика.

Економічний аналіз тісно пов’язаний з галузевими економіками, організацією та менеджментом, маркетингом, фінансовими дисциплінами, банківською справою і кредитуванням.

Особливу роль для економічного аналізу відіграють бух¬галтерський облік і статистика. Вони не тільки постачають йому необхідну інформацію, а й надають деякі свої методи для її вивчення. Особливо плідно у цій справі склалися стосунки між аналізом і статистикою, внаслідок чого методика аналізу збагатилась багатьма статистичними методами й прийомами дослідження.

В економічному аналізі знаходять широке застосування сучасні засоби обробки інформації, економіко-математичні й соціологічні методи, знання в галузі техніки й технології ви¬робництва.

5. Метод і методика економічного аналізу

Метод економічного аналізу, як і метод будь-якої науки, визначається змістом й особливостями досліджуваного предмета, конкретними цілями і завданнями, що ставляться перед аналізом на певному етапі розвитку суспільства та на перспективу. Якщо предмет відповідає на запитання «Що ми вивчаємо?», то метод – «Як вивчаємо, якими способами і прийомами?».

Метод (грецьк.) – шлях дослідження, теорія, вчення.

У широкому плані під методом розуміють шляхи, способи і засоби пізнання дійсності; сукупність органічно взаємозалежних принципів та прийомів дослідження процесів, явищ у природі і суспільстві.

Метод економічного аналізу являє собою системне, комплексне вивчення, вимірювання та узагальнення впливу окремих факторів на результати діяльності підприємства шляхом оброблення системи показників плану, обліку, звітності й інших джерел інформації спеціальними прийомами з метою підвищення ефективності цієї діяльності.

Метод економічного аналізу – це спосіб пізнання і дослідження економічних явищ, що відбуваються на підприємстві, в організації, об’єднанні, галузі.

Правильно вибраний метод аналізу визначає результат дослідження діяльності підприємства, сприяє забезпеченню керівництва необхідною інформацією для прийняття оптимальних рішень щодо управління підприємством.

Метод включає науково обґрунтовану систему принципів, способів та прийомів вивчення предмета економічного аналізу.

Особливостями методу економічного аналізу є:

1) діалектичний підхід до вивчення процесів і явищ;

2) використання системи показників, що з усіх боків характеризують економічну та соціальну діяльність підприємства;

3) дослідження причин зміни показників, виявлення і встановлення взаємозв’язків між ними за допомогою різних прийомів.

У процесі проведення економічного аналізу використовуються діалектичний метод (який передбачає системний підхід до вивчення об’єктів аналізу), методи індукції й дедукції. Наприклад, при фінансово-економічному аналізі переважно застосовується дедуктивний метод: спочатку вивчаються узагальнюючі показники господарської і фінансової діяльності підприємства (рентабельність, оборотність оборотних коштів та ін.), а потім вони деталізуються, розчленовуються. У техніко-економічному аналізі більше поширення одержав метод індукції, тобто спочатку вивчаються хід господарських операцій і показники, що їх відображають, стосовно робочих місць, виробничих процесів та ланок (ступінь інтенсивного й екстенсивного використання устаткування, його технічний стан, ступінь застосування матеріальних ресурсів, трудомісткість робіт, пропускна здатність виробничих ланок тощо), а потім аналізуються узагальнюючі показники господарської діяльності підприємства шляхом синтезу.

Практичне використання методу економічного аналізу для розгляду управлінських процесів, розкриття і реалізації резервів підвищення ефективності господарювання, прийняття оптимальних рішень з управління економікою виявляється через ряд конкретних методик дослідження окремих боків господарської діяльності, або комплексний аналіз.

Методика економічного аналізу – це сукупність спеціальних прийомів вивчення соціально-економічної інформації. Вона включає також систему правил і вимог, що гарантують ефективне застосування методу.



В аналізі використовується сукупність прийомів та способів, що складають його спеціальний науковий апарат. Прийоми, застосовувані в економічному аналізі, умовно розподіляють на такі групи:

1) традиційні способи і прийоми: порівняння, середні й відносні величини, перерахунок показників, балансовий метод, групування, табличний метод, графічний метод тощо;

2) способи детермінованого факторного аналізу: прийоми елімінування (ланцюгові підстановки, індексний метод, абсолютні та відносні різниці), інтегральний метод, пропорційне ділення тощо;

3) способи стохастичного факторного аналізу: кореляційний аналіз, дисперсійний і компонентний аналіз, сучасний багатомірний факторний аналіз;

4) способи оптимізації показників: методи математичного програмування, економіко-математичні методи; теорія масового обслуговування, теорія ігор, матричні методи тощо.

6. Інформаційне забезпечення економічного аналізу

Глибина i результативність економічного аналізу залежать від обсягу, своєчасності та якості використовуваної інформації

Інформація — це впорядковані повідомлення про кількісний та якісний стан речей чи

явищ, сукупність даних i знань про них; – це впорядковані повідомлення про господарські процеси i явища, що відбуваються на підприємстві, сукупність певних даних i знань про них. Вона може бути виражена за допомогою цифр, букв та інших символів.

Hociї інформації поділяються на машинні i безмашинні. В с-г носії інформації надходять в основному у вигляді документів, звітів, оперативних зведень.

У економіці інформація відображає процеси i явища господарської діяльності людей, закономірності функціонування ринку i його складових елементів тощо. Для одержання, опрацювання, збереження i використання інформації витрачаються праця i матеріальні ресурси. Тому інформація має, крім споживної цінності, ще й вартість, яка повинна відшкодовуватися сторонніми її користувачами.

Аналітична інформація повинна бути якісною. Оцінюється якість за чотирма ознаками:

-повнота за умови мінімального обсягу, що свідчить про її репрезентативність;

-достовірн1сть;

-своєчасність надходження;

-можливість практичного застосування для потреб аналізу.



Інформація, яка використовується в економічному аналізі має відповідати певним вимогам. Перша — це якість, вірогідність даних, тобто їx відповідність реальному стану речей i явищ. Досягається це шляхом усунення передумов викривлень інформації, застосуванням більш досконалих систем реєстрації, методів и вимірювання та прийомів наступного контролю. Друга вимога — це повнота i різнобічність даних. 36ip якомога більшої кількості даних, однак, може створити проблему зайвої інформації. Надлишок інформації до того ж підвищує витрати на її фіксацію опрацювання i зберігання. Третя вимога — це оперативність, своєчасність i безперервність надходження даних. Інформація повинна надходити до користувача, перш ніж застаріє, інакше вона частково або повністю втрачає свою користь. Четверта вимога — це порівнюваність даних за складом, у чaci й пpocтopi. В першу чергу слід вказати на проблему порівняння вартісних показників i застосування одиниць їx вимірювання. П’ята вимога — це доступність, гласність даних. Проте не завжди можна одержати все необхідне для виконання аналітичних досліджень. I, якщо аналіз усе-таки проводиться в умовах певного браку даних, це не може не зашкодити якості роботи i висновків.

Проблеми з iнфopмaцiєю виникають не лише у разі її відсутності, перекручень, а й у зв’язку з обмеженнями щодо порядку i використання, впровадженням різного роду комерційних, службових, державних та інших таємниць. Обмеження доступу до даних підприємств i перетворення значного їх масиву в конфіденційну інформацію мають вагомі причини. В першу чергу, це перекручення даних обліку з метою ухилення від сплати податків. Це i piзні порушення законів i правил при виконанні господарських операцій, відхід комерційних структур в “тінь”, оборот та відмивання брудних грошей тощо. Повертаючись до питання оперативності інформації як найважливішої її властивості, слід підкреслити, що тільки завдяки комп’ютеризації виробництва забезпечується дійсна оперативність i доступність інформації. Комп’ютерні технологи вносять також суттєві зміни у зміст i методику вирішення аналітичних завдань на підприємстві Висока швидкicть виконання розрахункових та логічних операцій дає змогу обробляти великі обсяги аналітичної інформації та дуже плідно й своєчасно використовувати її в управлінні виробництвом.

Широке застосування ПЕОМ не тільки поліпшує оперативність i доступність інформації, але й розширює перелік конкретних питань економічного аналізу, зміщує його напрям iз традиційної оцінки діяльності за минулі періоди до вивчення поточних та майбутніх ситуацій з метою сприяння розробці обґрунтованих i зважених управлінський рішень Така

7. Принципи організації аналізу та основні етапи аналітичної роботи.

Під організацією аналізу розуміють систему дій по проведенню аналізу господарської діяльності.

Принципи

1. Науковий характер – аналіз повинен базуватись на найновіших досягненнях науки з використанням науково обгрунтованих методів.

2. Обгрунтований розподіл обов’язків між окремими виконавцями – спеціалісти всіх видів служб, які мають відношення до прийнять управлінських рішень повинні аналізувати і обгрунтований розподіл дасть осягнути всі об”єкти аналізу і виключить можливість багаторазового (різними способами) проводити одні й тіж дослідження.

3. Ефективність – витрати на проведення повинні бути найменшими при оптимальній глибині аналізу і його комплексності. Для цього використовують передові методи, що полегшують працю.

4. Уніфікація – розроблення спеціальних уніфікаційних форм для аналізу.

5. Об’єктивність – дані аналізу повинні бути документально підтверджені.

6. Оперативність – швидко і чітко виконувати завдання.

7. Масові та ін. – залучення до аналізу ІТР, службовців, робітників.

ТЕМА 2. АНАЛІЗ РЕСУРСОЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМСТВА ТА ОЦІІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЙОГО РЕСУРСІВ (8 ГОД)

1.Завдання і джерела даних аналізу

2.Аналіз складу земельного фонду, показників рівня та ефективності використання земельних угідь.

3.Аналіз галузевої структури

4.Аналіз інтенсивності виробництва

5.Аналіз забезпечення підприємства основними засобами та ефективності їх використання

6.Аналіз складу, руху і структури основних засобів підприємства

7.Аналіз використання МТП

8.Аналіз використання вантажного автотранспорту

9.Аналіз складу енергетичних ресурсів

10.Аналіз роботи ремонтних майстерень

11.Аналіз кадрового потенціалу підприємства

12.Аналіз продуктивності праці

13.Аналіз використання фонду оплати праці

Самостійне вивчення

1. Аналіз продуктивності праці в цілому по підприємству та по окремих його підрозділах.

2. Вплив головних факторів на показники продуктивності праці і трудомісткості виробництва с/г продукції.

3. Фонди оплати праці.

1. Завдання аналізу і джерела даних

Земля – основний і незамінний ресурс сільськогосподарського виробництва, один з найважливіших складових ресурсного потенціалу аграрного формування, який, крім землі, включає трудові ресурси, основні та оборотні засоби (основний і оборотний капітал). Наявний ресурсний потенціал, якісні його параметри та раціональне поєднання в процесі господарської діяльності є вихідною передумовою виробництва конкурентоспроможної продукції. Аналіз покликаний дати інформацію для обгрунтування управлінських рішень з погляду того, які виробничі ресурси потрібно придбати (залучити, побудувати тощо), щоб разом з наявними досягти від їх використання максимального ефекту, не завдаючи шкоди навколишньому природному середовищу, поліпшуючи умови праці та життя людей. Зауважимо, що земельна площа є базовим ресурсом, а саме він визначає формування інших ресурсів.

Раціональне використання землі для України було, є і буде однією з найважливіших народногосподарських завдань, стрижневим питанням її незалежності і добробуту. Тому актуальним є питання меліорації земель, охорони їх від ерозії, недопущення необгрунтованого відведення земель для несільськогосподарського виробництва тощо. Організація використання земель повинна бути такою, щоб темпи приросту врожайності сільськогосподарських культур і збільшення валового виробництва продукції значно випереджали б темпи скорочення сільськогосподарських угідь (ріллі) на одного жителя. Така необхідність підсилюється і тим, що сільськогосподарська продукція для України повинна бути одним із напрямів експорту (надходження валюти). Отже, раціональне використання землі є однією із складових загальної системи заходів щодо високоефективного ведення господарства, а аналіз використання – однією з найважливіших ланок усієї економ іко-аналітичної роботи.

Завдання аналізу полягає в тому, щоб всебічно сприяти найповнішому і найефективнішому використанню земельних угідь при постійному нарощуванні природної родючості й недопущенні шкоди навколишньому середовищу. Розроблені за результатами аналізу рекомендації мають забезпечувати повне й високоефективне використання всіх угідь незалежно від призначення і рівня їх освоєння.

Найважливіші складові аналізу використання земельних угідь такі: визначення їх структури та шляхів поліпшення; вивчення ступеня використання орних земель й обгрунтування їх розширення (скорочення), наявності науково обгрунтованих сівозмін і рівня їх освоєння; визначення технологічної, економічної, екологічної та соціальної ефективності використання земель і можливостей її підвищення.

Основними джерелами інформації для аналізу землекорис¬тування складу, структури і використання земельних угідь є:

- Земельний кодекс та інші нормативні документи про землекористування;

- Земельно-кадастрова книга підприємства, господарства, організації, установи;

- картографічні документи (грунтові карти, картограми, паспорт поля тощо);

-виробничі програми в галузі рослинництва та її виконання, перелік заходів щодо поліпшення земельних угідь тощо. Крім того, використовують статистичну звітність, дані бухгалтерського, оперативно-технічного, зокрема агрономічного обліку.

2. Аналіз складу земельного фонду, показників рівня та ефективності використання земельних угідь.

Земельні угіддя аграрних формувань об’єднують у дві основні групи – сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення. До сільськогосподарських належать земельні угіддя, які систематично використовують для одержання сільськогосподарської продукції: рілля, багаторічні насадження, сіножаті та пасовища. Структура угідь залежить як від рельєфу місцевості, так і від якості грунтів. Співвідношення угідь визначає спеціалізацію підприємства і його виробничий напрям. Зараз триває процес переведення (трансформації) частини несільськогосподарських угідь у сільськогосподарські. Поряд з цим і часто навіть у ширших масштабах певна частина угідь сільськогосподарського призначення відводиться під забудову міст, житла, промислових і культурно-побутових об’єктів, доріг, створення (розширення, відновлення) державних заповідних зон, природних замовників, виводиться з господарського обороту внаслідок ерозійних процесів та невмілого господарювання. При відсутності належного контролю це може призвести до абсолютного і відносного (з розрахунку на одного жителя) зменшення продуктивних угідь.

Тому при аналізі структури земельних ресурсів необхідно вивчити зміни в співвідношенні угідь сільськогосподарського і сільськогосподарського призначення, тенденції, темпи і причини цих змін, що дасть змогу не допустити або обмежити використання сільськогосподарських угідь, насамперед їх інтенсивної частини, для потреб, безпосередньо не пов’язаних з вирощуванням сільсько¬господарських культур. Якщо ж таке явище мало місце, треба виявити його причини та розробити заходи щодо недопущення подібного в майбутньому.

Важливе місце відводиться аналізу обгрунтування проектів організації території (особливо при створенні фермерських господарств), розміщення будівель, споруд тощо, тобто, як і в інших випадках, аналіз використання земельних ресурсів повинен мати чітко виражену профілактичну спрямованість. Аналіз повинен закінчуватися обгрунтуванням найефективнішої трансформації угідь відповідно до природних умов, перспективної стратегії розвитку підприємства.

У сучасних умовах досить активно змінюється структура землекористування, що зумовлено проведенням в Україні земельної реформи, яка передбачає зміну земельних відносин, а саме створення умов для раціонального використання й охорони земель. Головним напрямом земельної реформи повинно стати перетворення працівників села у власників землі, засобів виробництва та результатів своєї праці незалежно від конкретних умов.

Найбільшу питому вагу в структурі земельних угідь мають сільськогосподарські угіддя, які можна об’єднати в дві основні групи:

- інтенсивні (орні землі, багаторічні насадження, поліпшені сіножаті, культурні пасовища) й

- екстенсивні (малоцінні луки і пасовища). Завдання полягає в тому, щоб у процесі господарської діяльності забезпечити зростання площ інтенсивних земель за рахунок екстенсивних і якнайефективніше використовувати всі угіддя.

При аналізі використання земельних угідь найчастіше застосовують показники.

1.Рівень освоєння земель – відношення сільськогосподарських угідь до загальної земельної площі 2803 : 3156 • 100 % = 88,8 %.

2.Рівень розораності – відношення площ ріллі до сільськогосподарських угідь 2787 : 28,03 = 99,4 %.

3.Рівень розораності орних земель – відношення площі ріллі до суми площ ріллі, цілини і перелогів 2787 : 27,96 = 99,7 %.

4.Відсоток посівної площі від площі землі в обробітку – відношенням ш.ощі посіву до ріллі 2754 : 27,87 = 98,8 %.

5.Питома вага природних кормових угідь у площі сільськогосподарських угідь 16 : 28,03 = 0,6 %,

На Заході майже половина площ не розорюється, не засівається, а зайнята природними кормовими угіддями. Це робиться з метою захисту грунтів від водної, вітрової ерозії, але в них засіяний гектар дає не менше 50-60 ц зернових.

Зусилля землекористувачів повинні спрямовуватись на поліпшення сільськогосподарських угідь, без чого неможливо підвищити їх продуктивність. Це стосується не тільки малоцінних, екстенсивних угідь, а й орних земель. Добиваються цього внесенням підвищених норм добрив, особливо органічних, вапнуванням, гіпсуванням, застосуванням прогресивних способів обробітку грунту та іншими заходами. Тому в процесі аналізу визначають питому вагу поліпшених земель у загальній площі і стан контролю за здійсненням заходів щодо поліпшення угідь за строками, обсягом, вартістю, якістю, а також економічною й екологічною ефективністю.

Найефективнішим видом земельних угідь є рілля, від правильного використання якої залежать результати сільсько¬господарського виробництва і соціальний розвиток підприємства. Значну питому вагу в структурі ріллі займають площі посіву сільськогосподарських культур, які аналізують у різних варіантах: в розрізі всіх сільськогосподарських культур, всередині кожної групи сільськогосподарських культур, по групах сільськогосподарських культур (зернові, технічні, картопля і овочі, сіяні кормові).



Раціональне використання ріллі передбачає добір найефективніших культур, які забезпечують найбільший вихід продукції при високій окупності витрат на їх виробництво. Для цього оцінюють економічну ефективність сільськогосподарських культур, використовуючи такі показники: для товарних культур – урожайність, собівартість продукції, прибуток з 1 га посіву, рівень рентабельності.

Аналізуючи економічну ефективність товарних сільськогосподарських культур, треба врахувати, що вона з року в рік змінюється внаслідок зміни врожайності культур, цін і витрат на 1 га посіву. За умови систематичного підвищення врожайності, поліпшення якості продукції і при стабільному попиті і цінах, підприємства можуть підвищувати економічну ефективність культур та використання землі.

Економічну ефективність кормових культур оцінюють за показниками: вихід кормових одиниць перетравного протеїну або кормопротеїнових одиниць на 1 га посіву, їх собівартість та затрати праці на виробництво відповідної одиниці корму.

Детальний аналіз економічної ефективності вирощування окремих культур дає можливість поліпшити структуру посівних площ.

3. Аналіз галузевої структури підприємства

Спеціалізація – це переважаючий розвиток кількох або однієї галузі з метою масового виробництва ряду чи одного виду продукції з урахуванням природо-економічних умов певної зони. Вона визначає напрям розвитку сільського господарства і сприяє концентрації певної продукції по природо-економічних зонах і певних підприємствах навіть по окремих виробничих підрозділах.

В Україні розвиток і розміщення сільського господарства, формування сільськогосподарських зон та їх спеціалізація здійснюється згідно з дією об’єктивних економічних законів і спрямовані на збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з одиниці земельної площі, підвищення товарності виробництва, зниження собівартості продукції, підвищення рентабельності виробництва.

Таким чином, спеціалізація – це форма суспільного поділу праці як між галузями і сферами суспільного виробництва, так і в середині галузі на всіх стадіях виробничого процесу. Наприклад, спеціалізація підприємств та їх підрозділів являє собою господарський, міжгосподарський, внутрішньогосподарський поділ праці.

Внутрішньогосподарська спеціалізація – це поділ праці за виробничими підрозділами (цехами, бригадами, фермами, ланками).

Виробнича спеціалізація підприємства визначається за основними товарними галузями і продуктами, які забезпечують найбільшу виручку від реалізації. Отже, основним показником, що характеризує спеціалізацію підприємства, є структура товарної продукції, допоміжними – структура валової продукції, посівних площ, основних виробничих фондів, поголів’я худоби тощо.

Коефіцієнт спеціалізації визначає її рівень, за формулою:

де Пт – питома вага даної галузі в загальній вартості товарної продукції;

Н- порядковий номер галузі в ранжированому ряді, в якому плузі проставляються в послідовності по мірі спадання їх питомої ваги в структурі товарної продукції.

4. Аналіз інтенсивності виробництва.

Розширене відтворення в сільському господарстві здійснюється в двох формах – екстенсивній та інтенсивній. Якщо обсяг виробництва продукції зростає за рахунок розширення посівної площі або збільшення поголів’я тварин, то така форма розширеного відтворення є Екстенсивною. Якщо ж виробництво продукції зростає за рахунок підищення врожайності сільськогосподарських культур та підвищення , продуктивності тварин, то така форма розширеного відтворення є інтенсивною.

У сучасних умовах головним шляхом зростання виробництва є інтенсифікація сільського господарства, коли зростання виробництва продукції досягається шляхом додаткових вкладень капіталу на 1 га використовуваної землі, шляхом вдосконалення технології й організації виробництва.

Для проведення аналізу інтенсифікації сільського господарства визначають і детально вивчають дві групи показників:

•показники, що характеризують рівень інтенсивності виробництва;

•показники, що характеризують економічну ефективність інтенсифікації.

Показники рівня інтенсивності виробництва поділяються на вартісні і натуральні. Вартісні (головні) показники.

1.Вартість основних засобів (необоротних актів) на 1 га сільськогосподарських угідь.

2.Сума виробничих витрат на 1 га сільськогосподарських угідь.

Натуральні показники.

1.Енергетичні ресурси в кінських силах на 100 га сільськогоспо¬дарських угідь.

2.Кількість умовних еталонних тракторів на 100 га ріллі.

3.Щільність поголів’я тварин на 100 га сільськогосподарських

угідь.

4.Кількість внесених добрив на 1 га ріллі.

Зростання цих показників означає підвищення рівня інтенсивності виробництва.

Показники, що характеризують економічну ефективність інтенсифікації, також поділяються на вартісні і натуральні. Вартісні (головні) показники.

1.Вартість валової сільськогосподарської продукції в порівняних цінах (або товарної продукції в оцінці за фактичними цінами реалізації):

•на 1 га сільськогосподарських угідь (характеризує ефективність використання землі);

•на 1 грн. основних виробничих засобів сільсько¬господарського призначення (фондовіддача, характеризує ефективність використання основних засобів);

•на одного середньорічного працівника, що бере участь у сільськогосподарському виробництві (характеризує рівень продуктивності праці).

2.Сума прибутку на 1 (або 100) га сільськогосподарських угідь.

3.Рівень рентабельності підприємства.

Натуральні (додаткові) економічні показники рівня економічної ефективності інтенсифікації.

1.Рівень урожайності сільськогосподарських культур.

Рівень продуктивності тварин

Зростання цих показників означає підвищення економічної

ефективності інтенсифікації.

Під час оцінки інтенсифікації виробництва порівнюють темпи росту показників економічної ефективності інтенсифікації та показників рівня інтенсивності виробництва. Для підприємства важливо, щоб темпи росту показників економічної ефективності були вищі за темпи росту показників рівня інтенсивності виробництва. Така інтенсифікація є ефективною. Але, щоб виявити тенденцію змін названих груп показників потрібно брати їх середнє значення за 3-5 років.Слід мати на увазі, що показники інтенсифікації виробництва є надто загальними. Вони показують тенденцію змін. Під час поглиблення аналізу їх потрібно деталізувати за галузями і видами продукції.

5.Аналіз забезпечення підприємства основними засобами та ефективності їх використання.

Під терміном “основні фонди” розуміють вартість основних засобів у їх вартісному виразі.

Забезпеченість підприємства основними фондами визначають за вартістю засобів з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь і на одного працюючого. Аналіз проводять за первісною (балансовою) вартістю основних засобів.

Виконання плану виробництва сільськогосподарської продукції залежить від рівня використання основних виробничих засобів, структура яких різна залежно від фондозабезпеченості підприємства.

Фондозабезпеченість визначають діленням наявних основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення до площі сільськогосподарських угідь або площі орних земель.

Для оцінки впливу структури основних виробничих фондів на ефективність їх використання обчислюють показник фондоозброєності праці працівників підприємств.

Під фондоозброєністю праці розуміють вартість основних виробничих засобів, що припадає на середньорічного працівника підприємства. Обчислюють її відношенням вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення до середньорічної кількості працівників.

Фондозабезпеченість та фондоозброєність підвищується в першу чергу за рахунок збільшення основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення і невиробничих основних фондів

При аналізі забезпеченості основними фондами обчислюють їх розмір і структуру, визначають зміну структури фондів і відповідність їх виробничій спеціалізації.

Фондовіддача – відношення вартості виробленої с.-г. продукції до первісної середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення.

В умовах інфляції, коли швидкими темпами зростають ціни на знаряддя праці, а також вартість капітального будівництва, цей показник доцільно визначати товарною продукцією, оціненою в поточних цінах реалізації. Розрахована таким способом фондовіддача, хоч і не повністю, але все ж об’єктивніше характеризує економічну ефективність використання основних виробничих фондів, ніж валова продукція, що оцінюється в порівняних цінах.

По аграрних підприємствах фондовіддача основних виробничих фондів істотно коливається, що пов’язано з різним рівнем господарювання, неоднаковою оснащеністю їх цим ресурсом, різним співвідношенням його складових елементів, ступенем придатності тощо. Шукаючи резерви зростання фондовіддачі слід пам’ятати, що з економічного погляду вона знижується тоді, коли темпи збільшення продукції нижчі за темпи підвищення фондозабезпеченості виробництва. При цьому зниження фондовіддачі завжди супровод¬жується перевищенням темпів підвищення фондоозброєності над темпами зростання річної продуктивності праці. Із цього випливає, що фондовіддача зростає лише тоді, коли темпи підвищення продуктивності праці випереджають темди збільшення її фондоозброєності.

Фондомісткість – це зворотний показник фондовіддачі. Він указує, скільки було використано основних виробничих фондів для виробництва однієї гривні продукції.

Шляхи підвищення фондовіддачі:

•збільшення вартості продукції за рахунок підвищення врожайності і продуктивності худоби, впровадження інтенсивних технологій тощо;

•оскільки забезпеченість фондами сільськогосподарських підприємств недостатня, то скорочення їх вартості не бажане, а необхідно формувати їх раціональну структуру.

6. Аналіз складу, руху і структури основних засобів підприємства

Основні засоби сільського господарства являють собою нагромаджене суспільне багатство. Вони знаходяться в безперервному русі, зміні й удосконаленні. Розширення, підтримання належного функціонального стану та раціональне використання основних засобів великою мірою визначають обсяг виробництва, можливості росту і підвищення його ефективності.

Аналіз покликаний дати оцінку складу і структури основних засобів, виявити потребу і забезпеченість підприємства різними видами засобів праці, можливості підтримання необхідного функціонального стану і належного використання, вплив ступеня забезпеченості основними засобами на результати виробництва тощо.

Аналіз також потрібний для вибору оптимального складу і структури різних груп основних засобів, вивчення раціональних напрямів інвестицій на перспективу, оцінки строку окупності основних виробничих фондів і капітальних вкладень, опрацювання конкретних заходів щодо підвищення ефективності їх використання.

З вищесказаного випливає завдання аналізу основних виробничих фондів – виявити забезпеченість підприємства основними засобами, екстенсивні та інтенсивні резерви кращого їх використання; розробити конкретні організаційно-технічні й економічні заходи мобілізації виявлених резервів, спрямованих на підвищення фондовіддачі й окупності капітальних вкладень.

Джерелами даних аналізу є: закони і законодавчі акти, статистична звітність підприємства, матеріали бухгалтерського обліку, інвентаризаційні відомості, інвентарні картки, книги складського обліку, титульні списки, відомості дефектів на ремонт техніки, кошториси на ремонт, придбання, будівництво, реконструкцію і модернізацію основних засобів тощо.

Економічне значення основних фондів полягає в тому, що вони є мірилом розвитку в процесі праці в сільському господарстві, формують ступінь комплексної механізації й автоматизації виробництва, забезпечують якісне та своєчасне виконання сільськогосподарських робіт і цим визначально впливають на продуктивність праці.

Залежно від цільового призначення основні засоби (необоротні активи) поділяють на дві групи.

- Основні виробничі засоби.

- Основні невиробничі засоби.

Основні виробничі засоби беруть безпосередню участь у процесі виробництва та формуванні собівартості і вартості продукції. На них припадає переважна частка основних фондів аграрних підприємств – до 85-90 %. Основні невиробничі засоби не беруть участі в процесі виробництва. Вони формують соціальні умови життя людей на селі, а тому рівень забезпеченості ними опосередковано впливає на результати виробничої діяльності. До складу цих фондів відносять фонди житлово- комунального господарства і побутового обслуговування, організацій культури, освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і соціального забезпечення.

- Виробничі сільськогосподарського призначення. До них відносять будівлі, споруди, передавальне обладнання, робочі і силові машини та обладнання, вимірювальні і регулюючі прилади, обчислювальну техніку та програмні засоби до неї, транспортні засоби, інструмент, виробничий і господарський інвентар, робочу та продуктивну худобу, багаторічні насадження, внутрішньогосподарські дороги, мости та інші основні засоби. Названі основні виробничі засоби (з метою аналізу забезпечення ними й оцінки ефективності використання) можуть об’єднуватися в три групи: рослинництва, »ринництва і загальногосподарського призначення.

• Виробничі несільськогосподарського призначення, представлені промислово-виробничими і будівельними засобами, фондами торгівлі і громадського харчування. Певною мірою вони теризують ступінь агропромислової інтеграції та диверсифікації зництва.

Використавши вартісну оцінку, визначають структуру основних збів, узагальнені показники потреби і забезпеченості ними [ізованого підприємства, а також зміну і відтворення основних собів. При цьому слід ураховувати, що засоби можуть оцінюватись за ачатковою вартістю, тобто в цінах, які були в момент придбання будівництва) даного об’єкта; відновною – вартість їх відтворення в умовах сьогоднішнього дня; залишковою, яку визначають різницею між балансовою (початковою або відновною) і сумою амортизаційних відрахувань (зносу); ліквідною – вартість реалізації фізично або (морально застарілих основних засобів, які виводять з виробничого процесу; ринковою – ціна можливої реалізації з урахуванням попиту і пропозиції на них тощо.

Вартісна оцінка основних засобів дає змогу розрахувати показники їх руху (зміни) і відтворення; росту, надходження, вибуття, придатності (зносу), інтенсивності оновлення.

Показник росту Ір характеризує темпи розширення основних засобів у результаті їх заміни і розраховується відношенням вартості основних засобів на кінець аналізованого періоду до їх вартості на початок аналізованого періоду.

Показник надходження (введення) основних засобів Ін показує інтенсивність їх оновлення і розраховується відношенням вартості основних засобів, що надійшли протягом аналізованого періоду до їх вартості на кінець даного періоду

Показник вибуття основних засобів Ів, показує інтенсивність їх вибуття й обчислюється відношенням вартості основних засобів, що вибули протягом аналізованого періоду до їх вартості на його початок

Співвідношення між показником оновлення і вибуття основних засобів покаже ступінь інтенсивності їх оновлення.

Важливим показником, що характеризує потенційну придатність до використання основних засобів, є коефіцієнт придатності Іп який розраховують відношенням залишкової вартості основних засобів до їх балансової вартості. Залишкову вартість розраховують як різницю між балансовою вартістю основних засобів і сумою їх зносу.

Показники руху та відтворення основних засобів доповнюють показниками структури інвестицій і джерел фінансування. Аналіз ведуть за окремими видами і групами основних засобів, за напрямами капітальних вкладень, які є основним джерелом коштів для розширення та реконструкції будівель і споруд, формування основного стада, придбання техніки й обладнання, закладання багаторічних насаджень тощо.

7. Аналіз використання тракторного парку

Після вивчення узагальнюючих показників ефективності використання основних засобів необхідно більш детально проаналізувати ступінь завантаження окремих машин, механізмів, устаткування, будинків і споруд, виявити фактори і резерви підвищення ефективності їх використання. Особлива увага при цьому повинна приділятись аналізу використання тракторного парку, що займає значну частку в загальній сумі основних засобів виробництва на сільськогосподарських підприємствах. Підвищення ефективності використання наявних тракторів дозволить без додаткових інвестицій збільшити обсяг механізованих робіт, скоротити терміни їхнього виконання, підвищити рівень механізації трудомістких процесів, знизити собівартість продукції. Тому аналіз використання тракторного парку в кожному господарстві має велике значення.

Основні показники, які характеризують роботу тракторного парку:

•коефіцієнт використання річного фонду часу, який визначають відношенням кількості відпрацьованих днів усіма тракторами до кількості днів перебування їх у господарстві;

•загальний рівень виконання плану тракторних робіт, який визначають відсотковим відношенням обсягу виконаних робіт тракторним парком в еталонних гектарах до планового завдання;

•середньорічний виробіток на трактор кожної марки, який обчислюють діленням виконаного обсягу робіт в еталонних гектарах тракторами даної марки на кількість тракторів цієї марки;

•середньорічний виробіток на еталонний трактор, який обчислюють діленням виконаного обсягу робіт усіма тракторами (або тракторами кожної марки) на кількість еталонних тракторів;

•середньоденний і середньозмінний виробіток на еталонний трактор, який обчислюють діленням виконаного обсягу робіт в еталонних гектарах на кількість відпрацьованих машино-днів і машино- змін. Такі показники обчислюють і з розрахунку на фізичний трактор за марками;

коефіцієнт змінності, який визначають відношенням кількості відпрацьованих змін до кількості відпрацьованих днів.

Аналіз виконання плану тракторних робіт за звітний рік краще починати з вивчення динаміки виробітку тракторів різних марок за кілька років. Це покаже, які зміни сталися в роботі тракторного парку за досліджуваний період, а також недоліки і невикористані резерви.

Аналіз проводять порівнянням з іншими господарствами та середніми даними району.

Аналіз виконання плану тракторних робіт провадять за марками машин із розрахунку на еталонний трактор, по бригадах і господарству.

Обсяг тракторних робіт залежить безпосередньо від середньорічної кількості тракторів і середньорічного виробітку одного трактора.

Виробіток на 1 трактор у свою чергу залежить від кількості відпрацьованих днів за рік одним трактором і середньоденного виробітку.

Середньоденний виробіток трактора можна розглядати множенням коефіцієнта змінності і змінного виробітку. Рівень останнього являє собою добуток тривалості зміни і середньогодинного виробітку.

Результати аналізу показують, які фактори зробили позитивний, а які негативний вплив на обсяг тракторних робіт і в якій мірі. Це треба враховувати при оцінці роботи тракторного парку і визначенні резервів підвищення ефективності його використання.

Подальший аналіз повинен бути спрямований на вивчення причин щоденних і внутрізмінних простоїв, зміни коефіцієнта змінності і середнього денного виробітку тракторів.

Причини простоїв (поломка тракторів і сільгоспмашин, несвоєчасна доставка технологічних матеріалів, відсутність роботи тощо) встановлюються на основі оперативного аналізу використання робочого часу за марками тракторів і в цілому по тракторному парку. При цьому повинен бути добре організований облік причин простоїв тракторів.

До заходів щодо скорочення простоїв тракторів можна віднести поліпшення організації технічного обслуговування тракторних агрегатів, організації праці, попереднє комплектування робочих машин, збільшення чисельності трактористів, вдосконалення системи роботи тракторного парку.

Величина коефіцієнта змінності в основному залежить від, ступеня забезпеченості механізаторами й організації роботи, а середньо-денний виробіток тракторів – від їхньої потужності, терміну служби, наявності достатньої кількості робочих машин, кваліфікації трактористів, організації праці, розміру полів, механічного складу грунтів, рельєфу місцевості тощо.

8.Аналіз використання вантажного транспорту

Сільськогосподарські підприємства мають великий парк вантажних автомобілів для перевезення основної частини вантажів. Від ступеня ефективності його використання залежить собівартість перевезень, а отже, і фінансовий результат діяльності. Тому пошук резервів більш ефективного використання вантажних автомашин у кожному господарстві має велике значення.

Для оцінки роботи вантажного автотранспорту використовується ціла система індивідуальних й узагальнюючих показників. Індивідуальні технічно-експлуатаційні показники дають можливість оцінювати окремі сторони роботи машин: використання часу їх роботи, швидкість руху, використання пробігу, вантажопідйомність тощо, що є частиною узагальнюючих показників: продуктивність роботи машин і собівартість перевезень, – за допомогою яких оцінюють кінцеві результати роботи автотранспорту.

Для оцінки ступеня використання машин на протязі року розраховується коефіцієнт використання машин у роботі

(Км)= Кількість відпрацьованих днів автопарком / Кількість машино-днів перебування в господарстві

Чим більше відпрацьовано днів кожною автомашиною на протязі року, тим вищий рівень даного показника, і навпаки, чим більші цілодобові простої машин, тим нижча його величина. Основна причина його зниження – понадпланові простої машин через технічну несправність, довгострокове перебування в ремонті. Для характеристики цього явища використовується коефіцієнт технічної готовності машин

(Кт.г)=Автомобіле-дні перебування в господарстві – Автомобіле-дні в роботі

/Автомобіле-дні перебування в господарстві

Однак, розглянуті показники не відображають результатів використання машин у процесі робочого дня: не весь робочий день вони знаходяться в роботі – частину дня машина простоює під завантаженням, розвантаженням і в силу інших причин. Скорочення таких простоїв – важливий засіб підвищення рівня використання автотранспорту. Тому для характеристики ступеня використання автомашин на протязі робочого дня визначається коефіцієнт використання їх робочого часу

(Кр)=Час перебування машин на перевезення і технічному обслуговуванні / Час перебування машин у наряді

Іноді вантажівки виконують порожні рейси в одну і навіть у дві сторони, не виконуючи ніякої корисної роботи. Коефіцієнт використання пробігу

(Кп)=Пробіг машин з вантажем, км /Загальний пробіг машин, км

Зменшення цього коефіцієнту свідчить про збільшення частки порожніх рейсів, а отже, про погіршення роботи автопарку.

Не менш важливе значення для підвищення ефективності роботи вантажних машин має повно та їх завантаження: нерідко машини великої вантажопідйомності використовуються для перевезення маловагових вантажів, у результаті чого погіршується використання автопарку. Для характеристики такого явища розраховується коефіцієнт використання вантажопідйомності машин

(Квп)= Середня вантажопідйомність однієї машини, т / Середня технічна вантажопідйомність однієї машини, т

Щоб підрахувати величину середнього завантаження автомашин, необхідно загальний об’єм вантажообороту, виражений у тонно-кілометрах поділити на пробіг машин з вантажем.

Ефективність використання машин багато в чому залежить від швидкості їх руху і середньої відстані перевезень.

Розрізняють технічну швидкість руху (відношення загального пробігу до кількості годин знаходження машин у пробігу) і експлуатаційну (відношення загального пробігу до кількості годин знаходження машин у наряді). Середня відстань перевезень визначається діленням об’єму вантажообороту на масу перевезених вантажів.

Для узагальнюючої характеристики роботи вантажного автотранспорту використовують показники середньорічного, середньоденного і середньогодинного виробітку машин. Однак, вони не враховують середню вантажопідйомність машин. Більш точний рівень продуктивності роботи машин характеризує виробіток на один автомобіле-тонно-день

Важливим показником ефективності роботи вантажного автотранспорту є собівартість 1 т/км, на якій позначаються: рівень використання автотранспорту, витрачання палива, запасних частин і ремонтних матеріалів на поточний ремонт, а також продуктивність праці шоферів.

Собівартість 1 т • км аналізують за такими статтями витрат:

• зарплата основна і додаткова з нарахуваннями;

• паливомастильні матеріали;

• амортизація основних засобів;

• поточний ремонт основних засобів;

• ремонт і заміна автомобільної гуми;

• інші витрати.

У системі заходів щодо раціонального використання автотранспорту можна передбачити:

• забезпечити повне комплектування автопарку основними і підзмінними шоферами;

• кошти на придбання нових автомашин для своєчасного оновлення автопарку;

• для ремонту у власній майстерні сформувати постійно діючі ремонтні бригади;

• для застосування зустрічних перевезень узгоджувати графіки перевезення вантажів;

• уникати перевезення непресованих сіна і соломи, нарощувати кузови для перевезення продукції з поля;

• не допускати самовільного використання автомашин шоферами в нічний час;

• розробити заходи щодо морального і матеріального стимулювання працівників автопарку за економію пального, тривалу роботу на одній автомашині тощо;

• організувати роботу автопарку в умовах орендних відносин тощо.

Якщо йде мова про виконання названих заходів безпосередньо на виробництві, то слід зазначити конкретні строки виконання заходів та відповідальних посадових осіб (завідувач гаража, обліково-економічна служба, інженер-механік).

9. Аналіз складу енергетичних ресурсів

Головну частину основних виробничих засобів сільсько¬господарських підприємств становлять засоби механізації й електрифікації.

Енергетичні ресурси с-г – це сукупність усіх видів енергії

Від забезпеченості сільськогосподарського виробництва енергетичними засобами (двигуни стаціонарні, тракторні, зернозбиральних комбайнів, інші механічні; електродвигуни, електроустановки, робоча худоба, знижувальні трансформатори) значною мірою залежать його кінцеві результати.

Для аналізу забезпеченості господарства енергетичними засобами всі енергетичні потужності перераховують у механічні кінські сили. Потужність первинних механічних двигунів виражають у механічних кінських силах (потужність трактора визначають за потужністю мотора), а потужність вторинних двигунів – електрогенераторів, електромоторів – у кіловатах (1 к.с.= 0,736 кВт; 1 кВт = 1,36 к.с.). Потужність знижувальних трансформаторів виражають у кіловольт-амперах. Визначаючи потужність стаціонарних двигунів, не враховують потужність двигунів, які приводяться в рух електрогенераторами, оскільки враховують потужність генераторів.

Аналітичну інформацію використовують із статистичної звітності та даних первинного і бухгалтерського обліку.

Аналіз забезпеченості господарства енергетичними ресурсами проводять за натуральними показниками – енергозабезпеченості підприємства та енергоозброєності праці.

Енергозабезпеченість це кількість енергетичних потужностей, що припадає на 100 га посівної площі господарства, її обчислюють діленням сумарної потужності на одиницю площі сільськогосподарських угідь.

Енергоозброєність – це кількість енергетичних потужностей (кінських сил) що припадає на середньорічного працівника. Сумарний запас потужностей (к.с.) поділити на середньорічну чисельність працівників.

Забезпеченість господарства енергетичними ресурсами та їх використання аналізують у динаміці, а також порівнюючи з даними передового господарства і середніми по об’єднанню.

При раціональній організації робіт підвищення показників забезпеченості енергетичними ресурсами дозволяє виконувати їх в оптимальні агротехнічні строки.

10. Аналіз роботи ремонтних майстерень.

Ремонтні майстерні сільськогосподарських підприємств проводять капітальні та поточні ремонти тракторів, комбайнів, сільськогоспо¬дарських машин, автомобілів, обладнання та інших засобів механізації. Майстерні також виготовляють і реставрують запасні частини, інвен¬тар та виконують інші роботи. Капітальні ремонти в основному здійснюють у спеціалізованих майстернях, а поточні, як правило, в ремонтних майстернях господарств. Ці витрати включають у собівартість продукції рослинництва, тваринництва та інших галузей.

У процесі аналізу роботи ремонтних майстерень необхідне забезпечити

- контроль за виконанням завдання з ремонтних робіт у встановлені строки,

- виявити шляхи зниження собівартості робіт і підвищення ефективності ремонтів.

Джерелом для проведення аналізу є виробничо-фінансові та комерційні завдання, графіки проведення ремонтів, журнали обліку ремонтних майстерень, відомості дефектів, кошториси, звіти про роботу ремонтних майстерень, дані бухгалтерського обліку.

Аналіз починають з оцінки виконання завдання з обсягу виробництва (ремонту техніки). Для рівномірного завантаження ремонтних майстерень у господарствах складають графіки ремонту машин, на підставі яких доводять госпрозрахункові завдання не тільки на рік, а й на кожен місяць та інші календарні періоди.

У зв’язку з тим, що в ремонтних майстернях, крім ремонту машин, виконують інші роботи (виготовлення і реставрація зношених деталей, інвентарю, токарні та зварювальні роботи тощо), завдання з обсягу виробництва доводять в умовних ремонтах і за номенклатурою виконуваних робіт. Тому при проведені щомісячного аналізу оцінюють виконання завдання по майстерні в цілому, а потім за номенклатурою робіт та строками виконання їх. Для переведення фізичних ремонтів та інших робіт в умовні ремонти використовують встановлені коефіцієнти. Аналіз проводять за місяць і наростаючим підсумком з початку року

11. Аналіз кадрового потенціалу підприємства

Забезпеченість трудовими ресурсами визначають за окремими категоріями працівників шляхом порівняння фактичної наявності їх з плановою потребою.

По кожній категорії працівників досліджують також їх якісний склад за статтю, віком, стажем роботи, освітою, кваліфікацією. На якісний склад працівників певний вплив робить рух трудових ресурсів – прийом на роботу та звільнення з роботи.

Коефіцієнт найму (надходження) працівників – це відношення кількості працівників найнятих на роботу до чисельності працівників підприємства на початок року.

Коефіцієнт вибуття робочої сили – це відношення кількості вибулих працівників до кількості їх на підприємстві на початок року.

Ці показники дають можливість визначити темп зміни кількості працівників на підприємстві та коефіцієнт валового обороту робочої сили. Темп зміни – це різниця між коефіцієнтами найму і вибуття робочої сили. Валовий оборот – це сума коефіцієнтів найму і вибуття.

Для характеристики інтенсивності використання робочої сили визначають і досліджують такі показники:

А.коефіцієнт використання запасу праці;

Б.коефіцієнт трудової активності працівників;

В.коефіцієнт виконання норми виробітку;

Г.коефіцієнт використання робочого часу зміни;

Д.показники сезонності виробництва;

Е.рівень продуктивності праці працівників.

А.Коефіцієнт використання запасу праці визначають діленням фактичної кількості відпрацьованих постійними працівниками людино- годин у цілому по підприємству на запас праці. Запас праці визначають множенням кількості постійних працівників на річний фонд робочого часу одного працівника, який складає 1885 годин.

Б. Коефіцієнт трудової активності працівників визначають діленням кількості фактично відпрацьованих людино-годин одним працівником на 1885, тобто на нормативний запас праці одного працівника. Наближення фактичного показника до нормативного характеризує інтенсивність використання трудових ресурсів.

В.Коефіцієнт виконання норм виробітку визначають діленням фактичного обсягу виконаних робіт на змінну норму виробітку. Його визначають за окремими технологічними операціями. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці або більший за неї, то це свідчить про раціональне використання трудових ресурсів.

Г. Коефіцієнт використання робочого часу зміни визначають діленням фактичного чистого робочого часу зміни на нормативну тривалість зміни в годинах (7 годин).

Раціональність використання трудових ресурсів до певної міри характеризують також показники сезонності виробництва, особливо такий показник як помісячний розподіл затрат праці по місяцях у відсотках до річних затрат.

Узагальнюючими показниками ефективності використання трудових ресурсів є показники продуктивності праці.

12. Аналіз продуктивності праці

Продуктивність праці вимірюють кількістю виробленої продукції за одиницю робочого часу або кількістю затраченого часу на виробництво одиниці продукції. Підвищення продуктивності праці є головним шляхом збільшення виробництва продукції і зниження її собівартості. А тому проводять детальний аналіз продуктивності праці, відшукуючи резерви її зростання.

Найбільш узагальнюючим прямим показником рівня продуктивності праці колективу працівників є вартість валової сільськогосподарської продукції в порівнянних цінах на одного середньорічного працівника, що бере участь в її виробництві. Модифікацією цього показника в умовах ринкової економіки може бути вартість товарної продукції у фактичних цінах реалізації на одного працівника.

Отже, на продуктивність праці по господарству в цілому впливають фактори.

1.Вартість валової сільськогосподарської продукції в порівнянних цінах.

2.Середньорічна кількість працівників, що брали участь в її виробництві.

Продуктивність праці – частка від ділення першого фактора на другий, а тому перший фактор впливає на продуктивність праці прямо, а другий – обернено. При збільшенні вартості валової продукції та зменшенні кількості працівників продуктивність праці підвищується і навпаки.

Вплив факторів на зміну показника продуктивності праці визначають методом ланцюгових підстановок. Крім рівня продуктивності праці в базисному і звітному періоді визначають податковий показник – умовну продуктивність праці діленням вартості валової продукції звітного періоду на кількість працівників базисного періоду- Різниця між умовною і базисною продуктивністю праці показує вплив першого фактора на зміну продуктивності праці, а різниця між умовною і звітною продуктивністю праці показує вплив другого фактора.

Для підвищення продуктивності праці по господарству в цілому потрібно насамперед збільшувати вартість валової с.-г. продукції в порівнянних цінах. Головним шляхом тут є збільшення виробництва продукції рослинництва і тваринництва (порівнянні ціни на протязі років є сталими).

Вартісний показник продуктивності праці по господарству в цілому є дуже загальним. А тому більш глибокий і конкретний аналіз продуктивності праці проводять за окремими видами продукції рослинництва і тваринництва, Для визначення рівня продуктивності праці за видами продукції в практиці використовують обернений показник – кількість затрачених людино-годин на одиницю продукції. Цей показник називають ще трудомісткістю продукції. Зменшення трудомісткості означає підвищення продуктивності праці і впливає на зниження собівартості продукції і навпаки.

На трудомісткість продукції рослинництва (кількість затрачених людино-годин на 1 ц) впливають два фактори:

•кількість затрачених людино-годин на 1 га посівної площі;

•урожайність.

Трудомісткість продукції – це частка від ділення першого фактора на другий. Перший фактор впливає на трудомісткість прямо, а другий – обернено. При зростанні затрат праці на 1 га затрати праці на 1 ц збільшуються, а при підвищенні врожайності – зменшуються. Вплив головних факторів на зміну трудомісткості продукції визначають методом ланцюгових підстановок і методом обчислення різниць.

Отже, є два шляхи зменшення трудомісткості продукції (підвищення продуктивності праці) в рослинництві:

•зменшення затрат праці на 1 га;

•підвищення врожайності.

Затрати праці на 1 га називають ще непрямим або неповним показником продуктивності праці. Прямий показник трудомісткості продукції в рослинництві визначають лише в кінці року, а тому протягом року проводять оперативний контроль затрат праці за видами робіт (підготовка грунту до посіву, посів, догляд за посівами, збирання). Відшукуючи резерви зменшення затрат праці на 1 га потрібно враховувати, що вони залежать від рівня механізації виробництва, обсягу виконаних робіт під культуру, зміни структури робіт з різною трудомісткістю, рівня виконання працівниками норм виробітку та інших факторів.

Дуже позитивним є зменшення трудомісткості робіт за рахунок підвищення врожайності шляхом дотримання правильних сівозмін, впровадження високоврожайних культурних рослин, засівання площі високоякісним насінням, внесення достатньої кількості добрив, виконання всіх робіт в оптимальні строки, здійснення захисту рослин від хвороб, бур’янів і шкідників, зменшення втрат на збирання вирощеного врожаю, впровадження інтенсивних технологій вирощування сільськогосподарських культур тощо.

Аналогічно аналізують трудомісткість продукції (.продук¬тивність праці) в тваринництві. Тут на трудомісткість впливають такі фактори:

•затрати праці на 1 голову худоби;

•продуктивність 1 голови.

Трудомісткість продукції – частка від ділення першого фактора на другий. Вплив факторів на зміну трудомісткості визначають методом ланцюгових підстановок і методом різниць.

Для зменшення трудомісткості потрібно зменшувати затрати праці на 1 голову і підвищувати продуктивність 1 голови. Зменшення затрат праці досягається підвищенням рівня механізації робіт, удосконаленням організації й оплати праці. Для підвищення продуктивності тварин потрібно впроваджувати високопродуктивні породи тварин, поліпшувати забезпеченість тварин кормами, приміщеннями, здійснювати належний зоотехнічний і ветеринарний догляд, зменшувати яловість корів, впроваджувати інтенсивні технології відгодівлі тварин тощо.

Отже, рівень трудомісткості продукції залежить від двох величин: урожайності культур (продуктивності тварин) і затрат праці на 1 га посівної площі (1 голову тварин). Зміна співвідношення між цими величинами веде до зміни трудомісткості продукції.

13. Аналіз використання фонду оплати праці

Аналіз фонду оплати праці проводять у двох напрямах: за категоріями працівників і видами продукції.

Під категорією працівника розуміють його професію, тобто вид трудової діяльності, для здійснення якої потрібні відповідні знання та практичні навички. Це, наприклад, трактористи-машиністи, водії автомобілів, оператори машинного доїння, скотарі, свинарі, будівельники, працівники підсобних промислових підприємств, торгівлі та громадського харчування, апарату управління, службовці та

ін.

На фонд оплати праці кожної категорії працівників впливає два фактори:

•середньорічна кількість працівників;

•оплата праці одного працівника.

Обидва фактори впливають на фонд оплати праці прямо пропорційно. Вплив факторів на зміну фонду оплати праці визначають методом ланцюгових підстановок або обчислення різниць. Розрахунки оформляють у відповідну аналітичну таблицю.

Під час поглиблення аналізу середньорічної оплати праці одного працівника потрібно мати на увазі, що вона залежить від кількості відпрацьованих днів одним працівником за рік і від середньоденної оплати одного працівника, а середньоденна оплата праці залежить від середньої тривалості робочого дня і середньогодинної оплати одного працівника.

Середньорічна оплата праці одного працівника залежить від таких факторів:

•кількість відпрацьованих днів одним працівником за рік;

•середня тривалість робочого дня, годин;

•середньогодинна оплата праці одного працівника, грн.

Вплив факторів на зміну річного заробітку працівника визначають методом ланцюгових підстановок або методом обчислення різниць. Збільшення річного заробітку одного працівника досягається шляхом поліпшення коефіцієнта використання річного фонду робочого часу, коефіцієнта використання робочого часу зміни, а також шляхом економічно обгрунтованого підвищення оплати праці однієї людино- години. Темпи зростання кількості виробленої продукції за одну людино-годину повинні випереджувати темпи зростання оплати однієї людино-години.

Для більш глибокого аналізу необхідно дослідити використання фонду оплати праці за видами продукції.

На фонд оплати праці по кожному виду продукції впливають два фактори:

•валовий вихід продукції;

•пряма оплата праці на одиницю продукції.

Обидва фактори впливають прямопропорційно. їх вплив на зміну фонду оплати праці визначають методом ланцюгових підстановок або методом різниць.

Збільшення фонду оплати праці за рахунок збільшення валового виходу продукції є закономірним і економічно виправданим, а за рахунок зростання оплати праці на 1 ц є небажаним, бо впливає на зростання собівартості продукції і є перевитратою.

Оплату праці на 1 ц продукції досліджують більш детально. Вона формується під впливом двох факторів:

•затрат праці на одиницю продукції;

•оплати однієї людино-години.

Тобто під впливом продуктйвності праці й оплати праці. Оплата праці на 1 ц зростає тоді, коли підвищення оплати праці є економічно Необгрунтованим або не повністю обгрунтованим.

Темпи зростання продуктивності праці, підвищення продуктивності праці повинно зростати на більше відсотків, ніж підвищення рівня оплати праці. При таких умовах зростання оплати праці не впливатиме на зростання собівартості продукції і зниження рентабельності підприємства.

Тема 3. Аналіз інвестиційної діяльності підприємства

1.Поняття, завдання і джерела аналізу. Капітальні інвестиції.

2. Аналіз показників ефективності інвестицій

Самостійне вивчення:

1.Аналіз капітальних інвестицій по формуванню основного стада

2.Методика аналізу капітального будівництва

3. Аналіз капітальних інвестицій для придбання основних засобів

1.Поняття, завдання і джерела аналізу.

У процесі сільськогосподарського виробництва відбувається по¬ступовий знос, а потім і вибуття з нього діючих основних засобів, що викликає необхідність в їх відтворенні – простому або розширеному. Джерелом відтворення основних засобів є капітальні інвестиції.

Капітальними інвестиціями в сільському господарстві називають грошові кошти, спрямовані на відновлення, розширення та рекон¬струкцію діючих основних засобів. Капітальні інвестиції поділяють на виробничі і невиробничі. До виробничих капітальних інвестицій відносять затрати, пов’язані з виробництвом продукції. Це затрати на придбання тракторів, сільськогосподарських машин, робочої і продуктивної худоби, на спорудження приміщень для тварин, будівництво доріг тощо. До капітальних інвестицій виробничого призначення відносять також затрати на формування основного стада і капітальний ремонт основних засобів. До невиробничих капітальних інвестицій відносять затрати на будівництво житла, будівель культурно-побутового призначення й охорони здоров’я. Капітальні інвестиції — це потенціальні основні кошти, вони пере¬творюються в основні засоби після введення в експлуатацію відповід¬них об’єктів.

Сума всіх капітальних інвестицій за будь-який період називається сукупними капітальними вкладеннями. Питомими капітальними інвестиціями називають суму капітальних інвестицій, що припадають у розрахунку на один гектар земельних угідь (сільгоспугідь, ріллі) або одне скотомісце.

Основними напрямами використання капітальних інвестицій у сільськогосподарське виробництво вважають:

•капітальне будівництво та реконструкцію виробничих приміщень рослинництва і тваринництва, майстерень, житла, культурно-побутових об’єктів тощо;

•придбання знарядь виробництва (машин, обладнання), робочої худоби, а також формування стада продуктивних тварин;

•капітальний ремонт основних засобів виробничого і невиробни¬чого призначення;

•меліорація земель, закладання та вирощування багаторічних на¬саджень тощо.

Головним джерелом фінансування капітальних інвестицій і колективних та фермерських (селянських) господарствах є власні кошти. До них відносять амортизаційні відрахування, виручку від реалізації дорослої продуктивної і робочої худоби, відрахувань, від чистого доходу тощо.

Проте аналіз господарської діяльності останніх років показує, що в сільськогосподарських підприємствах України різко змінилися характер та обсяги джерел фінансового забезпечення відтворення основних засобів виробництва: прибутку, амортизаційного фонду, державних капітальних вкладень, кредитування тощо. Вони настільки мізерні, що не здатні забезпечити навіть простого відтворення техніки в сільському господарстві. Це основна причина тенденцій, що спостерігаються на нинішньому ринку сільськогосподарської техніки.

Погіршилась також система кредитування. Тепер кредити “виби¬вають”, бо кредити здійснюються головним чином комерційними банками, їм же вигідніше інвестувати приватний сектор, переважно торгівлю. Там вищі прибутки.

Але будь-які виділені кошти вимагають поглибленого аналізу їх використання за цільовим призначенням, тому завданнями економічного аналізу є:

•контролювати ефективність використання коштів, виділених на капітальні вкладення;

•досліджувати, як змінюється породний склад основного стада худоби в результаті виконання плану капітальних вкладень на його формування;

•встановлювати, як змінюється структура основних засобів за рахунок введення в дію нових об’єктів, виробничих приміщень;

•контролювати, як виконуються графіки освоєння коштів на капітальні інвестиції та введення в дію нових будівель і споруд.

Джерелами аналізу є: кошториси витрат на будівництво, титульні списки, а також дані синтетичного й аналітичного обліку тощо. Використовують “Зведений фінансовий план”, “Баланс підприємства” і дані статистичної звітності.

2. Аналіз показників ефективності інвестицій

Для вибору найефективніших напрямів капітальних інвестицій у сільське господарство, обгрунтування найкращих варіантів будів¬ництва нових, розширення і реконструкції діючих підприємств і об’єднань, впровадження нових технологій, машин і устаткування необхідно проводити детальний аналіз показників економічної ефективності інвестицій. У практиці сільськогосподарського виробництва визначають та аналізують загальну (абсолютну) і відносну (порівняльну) ефективність капітальних інвестицій. Загальна – це відношення ефекту до капітальних вкладень, які його зумовили, а відносна – відношення економії поточних витрат до різниці вкладень по більш і менш капіталомістких варіантах. Розрахунки загальної і відносної ефективності вкладень доповнюють один одного. По окремих сільськогосподарських підприємствах ефектом капітальних інвестицій у сільське господарство є приріст прибутку (чистого доходу). Ефективність же визначається як відношення його до вкладень, що зумовили цей приріст.

По сільськогосподарських підприємствах (організаціях), зокрема по цільових комплексних програмах будівництва на селі, окремих техніко-економічних проблемах чи заходах визначають відношення приросту річного обсягу чистої продукції (валового доходу) до ка¬пітальних інвестицій, які зумовили цей приріст, і відношення приросту річного обсягу валової продукції в порівняльних цінах до зазначених вкладень.

По окремих сільськогосподарських об’єктах, будовах, заходах чи техніко-економічних проблемах ефективність характеризується по¬казником рентабельності вкладень, який обчислюють за формулою:

Еп = Ц-С/К

де Еп – показник рентабельності капітальних вкладень;

Ц – середньорічна вартість продукції по закупівельних ці¬нах, грн.;

С-середньорічна собівартість продукції, грн.:

К – кошторисна вартість об’єкта, будови (заходу), грн.

Крім того, розраховують й аналізують відношення приросту ва¬лової продукції (у натуральному виразі і в порівняльних цінах) до капітальних вкладень (у відсотках).

Показники загальної економічної ефективності капітальних інвестицій порівнюють з планово-нормативними і з аналогічними однотипних господарствах, на підприємствах, в об’єднаннях.

Капітальні вкладення вважають економічно ефективними, якщо коефіцієнти загальної ефективності не нижчі планових нормативних і аналогічних показників за попередній період.

Згідно з Типовою методикою визначення ефективності капіталь¬них інвестицій норматив загальної ефективності для сільського госпо¬дарства становить 0,07, тобто нормативний строк окупності вкладень дорівнює 14,3 року.

До основних показників загальної економічної ефективності ка¬пітальних вкладень у сільськогосподарське виробництво на рівні господарства відносять підвищення продуктивності живої праці, яке припадає на 1 грн. капітальних інвестицій, що його зумовили, а також строки окупності загальних обсягів капітальних вкладень за рахунок приросту чистого доходу (прибутку).

Якщо капітальні вкладення забезпечують підвищення якості сільськогосподарської продукції, то їх ефективність виражається відношенням одержаного ефекту до вкладень, що його зумовили:

Еяк=(Ц2 – Ц1)*q/К1

де Ц2 і Ц1 – реалізаційна ціна одиниці продукції підвищеної та попередньої якості, грн.;

q – кількість продукції підвищеної якості, ц;

К1 – додаткові капітальні вкладення, пов’язані з підвищенням якості продукції, грн.

Оскільки в сільському господарстві – земля – головний засіб виробництва, на підвищення родючості витрачаються великі кошти, то при розрахунках та аналізі загальної ефективності капітальних вкладень сільськогосподарських підприємств обов’язково визначають продуктивність земельних угідь, що характеризується розмірами валової продукції, валового та чистого доходу (прибутку), одержаних з одиниці земельної площі.

Тема 4: АНАЛІЗ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ, РОБІТ І ПОСЛУГ

4.1.Аналіз в-ва продукції рослинництва

1.Завдання і джерела даних аналізу.

2.Аналіз ви-ва продукції за обсягом, асортиментом і якістю

3. Аналіз впливу факторів на зміну валового збору та причини змін

4.2.Аналіз в-ва продукції тваринництва

1.Завдання та джерела даних аналізу

2. Аналіз ви-ва продукції за обсягом, асортиментом і якістю

3. Аналіз впливу факторів на зміну валового виходу продукції та причини змін.

Самостійне вичення:

1.Резерви збільшення ви-ва продукції рослинництва і поліпшення її якості.

2.Аналіз забезпечення тварин кормами.

3. Резерви збільшення ви-ва продукції тваринництва

4.Аналіз роботи промислових виробництв.

4.1.Аналіз ви-ва продукції рослинництва

1.Завдання і джерела даних аналізу.

Об’єм виробництва сільськогосподарської продукції один з основних показників, які характеризують діяльність сільсько¬господарських підприємств. Від його величини залежить об’єм реалізації продукції, а, отже, і ступінь задоволення потреб населення в продуктах харчування, а промисловості – у сировині.

Від об’єму виробництва продукції залежить також рівень її собівартості, сума прибутку, рівень рентабельності, фінансовий стан підприємства, його платоспроможність та інші економічні показники. Тому аналіз діяльності підприємства необхідно розпочати з вивчення об’єму виробництва продукції рослинництва.

Завданням аналізу виробництва продукції рослинництва є виявлення додаткових можливостей збільшення виробництва продукції, поліпшення її асортименту і якості та зменшення втрат. За допомогою аналізу оцінюють: досягнутий рівень виробництва продукції; виконання контрактів і замовлень, договорів із покупцями та забезпечення продукцією потреб підприємства; виконання плану валового виробництва і фактори, які його зумовили. Аналізують його також причини зміни розміру посівної площі та врожайності культур, вивчають передовий світовий досвід щодо виробництва екологічно чистої продукції, розробляють заходи збільшення виробництва продукції, поліпшення її якості, оптимізації витрат на виробництво, нарощування обсягу конкурентоспроможної продукції, обґрунтовують стратегію розвитку галузі тощо.

Основними джерелами інформації є: форма статистичної звітності № 50 сільського господарства “Основні економічні показники роботи сільгосппідприємства”, дані бухгалтерського обліку, виробничий звіт 10.3а с.-г., нормативно-довідкова література тощо.

2. Аналіз виробництва продукції за обсягом, асортиментом і якістю

Відхилення валового збору по окремих культурах зумовлюється двома факторами – зміною посівної площі та врожайності. Щоб виявити вплив цих факторів на зміну валового збору, застосовують метод ланцюгових підстановок або різниць. Розрахунок ведуть за формулами:

ДВЗП = ПфУт – ПпУп = (Пф – Пп) • Уп;

АВЗу = ПфУф – ПфУп = (Уф -Уп) Пф,

де АВЗП і AB3у- відхилення валового збору відповідно за

рахунок зміни розміру площі посіву і врожайності;

Пп і Пф – площа посіву за планом і фактично;

Упі Уф – урожайність окремої культури за планом і фактично.

Для виявлення впливу окремих факторів на зміну валового збору зерна скористаємося методикою індексного аналізу. Зміни валового збору зерна і самих факторів характеризують такі індекси:

•загального валового збору І = Уф Пф / УпПп

•розміру посівної площі І = Пф / Пп

•структури посівної площі І = Уф / Уп

•урожайності І = Уф / Уп

Величина впливу окремих факторів:

•розміру посівної площі

Іп = (СумаПф – Сума Пп)

•структури посівної площі

СумаПф ( Ур – Уп )

•урожайностіСумаУфПф -СумаУпПф

Кожен з перерахованих факторів, у свою чергу, залежить від ряду причин і обставин (схема 1).

Для оцінки виконання плану виробництва продукції за асортиментом порівнюють обсяг продукції, яку можна зарахувати у виконання плану за асортиментом з плановим її обсягом. При цьому в рахунок планового асортименту відносять: за перевиконання плану виробництва – плановий обсяг, при невиконанні – фактичний обсяг продукції.

Виконання плану по асортименту оцінюють за коефіцієнтом (Ка), який обчислюють відношенням обсягу виробленої продукції,

занесеної в рахунок планового асортименту (ВПа), до обсягу продукції,

передбаченої планом (ВПп):

Ка = ВПа : ВПп

Схема 1. Структурно-логічна модель факторної системи об’єму виробництва продукції рослинництва

Виконання плану за асортиментом по однорідних культурах визначають за натуральними показниками (кормів в умовних кормових одиницях), а по різних видах продукції – у вартісних.

Дуже важливим показником, що характеризує виробництво сільськогосподарської продукції, є її якість, тобто сукупність властивостей, здатних задовільняти певні вимоги споживача. Важливий цей показник і тому, що він по суті є визначальним для підвищення конкурентоспроможності продукції. Тому основне завдання аналізу – встановити наскільки продукція підприємства за якісними параметрами задовольняє споживача. Така оцінка робиться на підставі опитування споживачів, аналізу тенденції попиту на продукцію, порівняння фактичних параметрів якості продукції з нормативними (стандартами). Зауважимо, що залежно від призначення до однієї і тієї ж продукції можуть пред’являтись різні вимоги. Наприклад, якщо пшениця використовується на харчові цілі, то увагу звертають на вміст білка, клейковини та їх якість, скловидність тощо, а якщо на кормові – то можна обмежитись лише білком, якого повинно бути не менше 15 %.

За показниками якості сорти певних культур можуть поділятись на групи, класи тощо. Якість насіння (посівного матеріалу) характеризується сортом, репродукцією, класом, який враховує схожість, чистоту, енергію проростання, абсолютну масу 1000 зерен. Кращими сортами пшениці озимої в Україні є Альбатрос одеський і Ольвія, які прийнято за національні стандарти за якістю для Степу; Скіф’янка, Миронівська 61 (національний стандарт для Лісостепу і Полісся), Поліська 90 тощо. За якісними ознаками повинні мати: ячмінь пивоварний – екстрактивність не менш як 75 %, білка – не більш як 12 %(найкраще такий ячмінь вирощувати в Лісостепу і на Поліссі); ячмінь круп’яний – вирівняність, смак, білка – 15-17 %, вихід крупи 44 %; горох – білка 24 % і більше; овес – плівки менш як 28 % (використовують на дитяче харчування); соняшник – жиру не менш як 50 %, рівномірне покриття лускою (що поліпшує його зберігання); цукрові буряки – цукру 12-18 %; картопля – вміст крохмалю і білка, розмір бульби, смак (варіація визначається тим, на які цілі використовується картопля); морква – наявність каротину, цукру, сухої речовини; льон – номерність волокна (довжина, товщина тощо); ягоди – вітаміни, цукор, суха речовина, смак, транспортабельність, придатність для консервування тощо.

Важливим показником, особливо для плодоовочевої продукції, є строки її надходження, що зумовлює необхідність їх аналізу.

Отже, оцінка виробництва продукції за обсягом, асортиментом, якістю та строками дає змогу зробити аргументовані висновки про її потенційну конкурентоспроможність і ефективність.

3. Аналіз впливу факторів на зміну валового збору та причини змін

Одержання передбачуваного обсягу продукції рослинництва залежить від виконання плану посівних площ та врожайності сільсько¬господарських культур.

Оцінку дотримання планової площі роблять на основі порівняння фактичної посівної площі з плановою. Оскільки зміна розміру посівної площі зумовлює зміну її частки в загальній площі, то в процесі аналізу включають і структурні зміни, які в умовах обмеження площ є одним із факторів збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, підвищення її ефективності. Основними факторами, які можуть зумовити зміну розміру посівних площ та їх структури, є: метеорологічні умови аналізованого періоду (вимерзання або випрівання озимих, градобій, видування бурею, недостатня сума активних температур, що впливає на формування врожаю певних культур і на їх використання за призначенням – наприклад, при недозріванні кукурудзи на зерно її скошують на силос); загибель посівів від хвороб, шкідників і бур’янів (якщо немає можливості пересіяти аналогічними культурами); зміна потреб у певній продукції, ш° зумовлюється зниженням попиту на продукцію підприємства тощо; різке збільшення виробництва продукції певної культури в результаті меліорації земель, внесення підвищених норм добрив та проведення інших заходів, що сприяли значному підвищенню врожайності; погіршення забезпеченості господарства певними виробничими ресурсами (наприклад, недостатня забезпеченість трудовими ресурсами зумовлює зменшення площі під трудомісткими культурами, збільшення надходження комбікорму з державних ресурсів – основа для зменшення площі під фуражними зерновими культурами тощо); розширення площ внаслідок проведення культуртехнічних робіт, рекультивація земель, розукрупнення підприємства тощо.

У кожному випадку за результатами аналізу необхідно оцінити зміни посівних площ і, якщо ці зміни небажані, намітити конкретні заходи щодо запобігання чи ліквідації їх.

Більш динамічним фактором, який зумовлює валовий збір продукції рослинництва, є врожайність. Тому даному показнику приділяють велику увагу. Під час аналізу врожайності необхідно вивчити дингїміку її росту по кожній культурі чи групі культур за певний період часу і виявити, які міри приймає підприємство для підвищення її рівня. У процесі аналізу також слід встановити ступінь виконання плану по врожайності кожної культури і розрахувати вплив факторів на зміну її величини. Цими факторами є:

•природно-кліматичні: родючість грунту, механічний склад грунту, рельєф місцевості, температурний режим, рівень фунтових вод, кількість опадів тощо;

•агротехнічні: кількість, якість і структура внесених добрив; якість і строки виконання всіх польових робіт; якість посівного матеріалу; сортооновлення; дотримання сівозмін, боротьба з шкідниками, бур’янами і хворобами рослин; вапнування та гіпсування грунту;

•організаційно-економічні: матеріальне стимулювання праців¬ників; організація робочих процесів; забезпечення підприємства матеріальними та трудовими ресурсами, підвищення кваліфікації працівників.

У процесі аналізу необхідно вивчити динаміку і виконання плану по всіх агротехнічних мироприємствах, визначити ефективність кожного з них (приріст урожаю на 1 ц добрив, одиницю виконаних робіт тощо) і після цього підрахувати вплив кожного мироприємства на рівень урожайності і валовий збір продукції. У випадку невиконання плану по окремих мироприємствах необхідно вияснити причини, а при можливості – втрати продукції.

4.2.Аналіз виробництва продукції тваринництва

1. Завдання та джерела даних аналізу

Поряд з виробництвом продукції рослинництва на сільськогосподарських підприємствах функціонує галузь тваринництва, сновним завданням аналізу виробництва продукції тваринництва є пошук можливостей нарощування виробництва продукції, поліпшення її асортименту та якості. Це актуально особливо тепер, коли економічна ситуація в країні не сприяє розвитку галузі. Це ускладнює роботу кожного с.-г. підприємства і вимагає від них розробки цілеспрямованих заходів щодо найповнішого пошуку й узагальнення невикористаних резервів збільшення виробництва продукції з метою виживання підприємства в умовах ринкових відносин.

Джерелами аналізу є: форма статистичної звітності № 50 с.-г. “Основні економічні показники роботи сільгосппідприємств”, дані бухгалтерського обліку, нормативно-довідкова література.

2. Аналіз виробництва продукції за обсягом, асортиментом і якістю

Тваринництво складається з окремих галузей, які в різних господарствах мають неоднакове значення. У процесі господарської діяльності виділяють основні з них, які і визначають напрям розвитку тваринництва в господарстві.

Валова продукція тваринництва складається з продукції, яку одержують у процесі господарського використання тварин, птиці і бджіл (молоко, вовна, яйця, мед), продукції вирощування та відгодівля (приплід, приріст маси, рої), побічної продукції (гній). За рівнем виконання плану виробництва валової продукції оцінюють загальний стан тваринництва.

Успішне виконання плану виробництва валової продукції господарством і його виробничими підрозділами залежить від багатьох факторів: поголів’я тварин за видами, статево-віковими і виробничими групами, забезпеченості тварин приміщеннями і кормами відповідно до зоотехнічних норм, повноцінності раціонів і рівня продуктивності тварин тощо.

План виробництва валової продукції можна виконати і при деякому відхиленні ряду факторів, але за обов’язкової компенсації іншими (наприклад, зменшення поголів’я відповідних груп за рахунок підвищення продуктивності тварин цих груп або навпаки). Останнє не завжди бажане – виконання плану за рахунок збільшення поголів’я при зниженні продуктивності тварин обов’язково призведе до підвищення собівартості продукції, оскільки додаткове поголів’я потребує більших порівняно з планом витрат.

Валове виробництво продукції, як згадувалося вище, зумовлюється багатьма взаємозалежними чинниками – дотриманням вихідного поголів’я і його породно-племінними властивостями, поліпшенням вікової структури, відсутністю ялових маток, належним забезпеченням кормами та раціональним їх використанням, створенням оптимальних умов утримання, годівлі і догляду, які акумулюються в двох факторах – поголів’ї та продуктивності тварин.

При аналізі виконання плану виробництва продукції особливу увагу звертають на дотримання бажаних параметрів якості продукції. Для молока – це відповідний вміст жиру, сортова структура, кислотність; для молодняку тварин і поголів’я на відгодівлі – вгодованість, вагові кондиції тварин тощо. Аналізом встановлюють, наскільки в підприємстві дотримуються заходів, які забезпечують виробництво високоякісної продукції. До них належать: поліпшення породно-племінних характеристик тварин; забезпечення їх високоякісними, збалансованими за поживністю кормами; зміцнення матеріально-технічної бази галузі – добір відповідних фізіологічним вимогам тварин проектів приміщень, обладнання їх необхідним технічним устаткуванням; дотримання належних санітарно-гігієнічних умов на фермах; впровадження прогресивних систем матеріального стимулювання, які б заінтересовували працівників у підвищені якості продукції.

3. Аналіз причин зміни поголів‘я тварин і продуктивності однієї голови

На виробництво валової продукції тваринництва впливає багато факторів. Усі вони діють комплексно, у діалектичній єдності, взаємозв’язку і взаємодії. Так, від рівня забезпеченості тваринництва кормами, тваринницькими приміщеннями, від породного складу тварин, рівня зоотехнічної і ветеринарно-профілактичної роботи залежать поголів’я тварин, їх продуктивність і виробництво продукції цієї галузі.

Оскільки поголів’я тварин протягом року не є постійним (воно змінюється), то частіше аналізується вихідне поголів’я, тобто поголів’я на кінець року. Порівняння вихідного поголів’я в динаміці за ряд років дасть можливість виявити тенденцію зміни поголів’я до розширення чи скорочення.

Аналіз даних таблиці показує, що план вихідного поголів’я корів виконано. Звертає увагу дещо інтенсивніша (порівняно з планом) заміна по групі корів, яка була одним із факторів підвищення їх продуктивності.

По іншому поголів’ю великої рогатої худоби план вихідного поголів’я не виконано. Причиною цього було деяке невиконання плану надходження приплоду і купівлі молодняку, а в основному його загибель (21 гол.), яка сталась у наслідок отруєння кормами з високим вмістом нітратів (кормові коренеплоди, силос, сінаж тощо). Таке становище призвело до значного зменшення плану реалізації молодняку, у першу чергу працівникам свого підприємства.

Не виконано й план реалізації вихідного поголів’я свиней через недовиконання плану надходження приплоду та загибель тварин.

Основними причинами невиконання плану вихідного поголів’я також є:

•невиконання плану парування худоби і надходження приплоду;

•допущення масового падежу в результаті виникнення інфекційних захворювань та нестачі кормів;

•термінова переорієнтація на спеціалізацію, виробничий напрям із врахуванням кон’юнктури ринку;

невиконання плану контрактації телят або надходження від підприємств-репродукторів тощо.

На формування продуктивності тварин впливає багато факторів, але найчастіше основною причиною є кормозабезпеченість, рівень якої оцінюють порівнянням наявної кількості кормів або можливого їх надходження з потребою в них. При цьому враховують: реальність визначеної потреби в кормах, яка залежить від системи утримання тварин; зіставлення по поголів’ю фактичних і планових показників; забезпеченість кормами тваринництва по підприємству в цілому, окремих галузях, виробничих підрозділах, видах тварин, періодах року; відповідність типу годівлі, що склався в підприємстві.

Важливим параметром продуктивності є вік тварин. Для кожного виду тварин існують свої вікові границі. Наприклад, за даними зоотехнічної науки найвищу продуктивність корови мають у третій, четвертій і п’ятій лактаціях, у шостій – 90-93 %, а в сьомій – 85-87 % від максимальної.

Важливим фактором є породний склад стада. Високопородні тварини продуктивніші, дають на одиницю витраченого корму і затрат праці більшу віддачу.

За допомогою аналізу вивчають стан племінної роботи в підприємстві, породний склад стада за видами, статево-віковими •групами тварин, поголів’я племінного ядра тварин. Одночасно визначають економічну ефективність поліпшення породного складу тварин (підвищення продуктивності, збільшення виходу продукції на одиницю витрат тощо), що є основою формування високопродуктивного стада.

Для найповнішого використання потенціальних можливостей тварин необхідно, щоб вони були забезпечені обладнаними примі¬щеннями, що створює умови для належного утримання тварин. За допомогою аналізу вибирають найбільш прийнятний проект приміщень, оцінюють можливості наявного обладнання та його розміщення, визначають тип утримання тварин, мікроклімат і повітрообмін у приміщенні, а, отже, є передумовою оптимальності умов утримання тварин. Недодержання необхідних умов утримання скорочує вік продуктивного використання тварин, збільшує відсоток вибракування. Таке становище спостерігається на багатьох великих фермах і тваринницьких комплексах.

ТЕМА 6. АНАЛІЗ ФІНАНСОВИХ РЕЗУЛЬТАТІВ ПІДПРИЄМСТВА (8 ГОД)

1. Завдання та джерела аналізу фінансових результатів

2. Аналіз суми прибутку за видами реалізованої продукції.

3. Аналіз суми виручки від реалізації.

4. Аналіз розподілу та використання прибутку.

Самостійне вивчення:

1.Аналіз рівня рентабельності підприємства.

2. Аналіз формування доходів і витрат та прибутків підприємства

1.Завдання і джерела аналізу фінансових результатів

Серед показників, що характеризують діяльність підприємства, прибуток займає особливе місце. Він є найбільш узагальнюючим результативним показником і характеризує ефективність використання капіталу. Прибуток є джерелом зростання власного капіталу. За рахунок прибутку формуються показники фінансової стійкості підприємства. В умовах ринку підприємець вкладає капітал у ті галузі, що дають максимум прибутку. А тому під час аналізу прибуток досліджують особливо детально з метою виявлення резервів його зростання.

Основні завдання аналізу прибутку.

1. Дослідження звіту про фінансові результати діяльності

підприємства.

2.Аналіз суми прибутку за видами реалізованої продукції.

3.Аналіз суми грошових надходжень за видами діяльності.

4.Аналіз суми виручки від реалізації продукції.

5.Аналіз показників рівня рентабельності підприємства окремих видів реалізованої продукції.

6.Аналіз використання прибутку.

Під час аналізу прибутку використовують такі джерела:

•звіт про фінансові результати;

•звіт про рух грошових коштів;

•звіт про власний капітал;

•форма № 50 державної статистичної звітності “Основні показники роботи с/г”;

• регістри синтетичного й аналітичного обліку доходів і витрат діяльності підприємства.

2.Аналіз суми прибутку за видами реалізованої продукції.

На суму прибутку по кожному виду реалізованої продукції впливають три фактори.

1.Кількість реалізованої продукції.

2.Середня реалізаційна ціна за 1 ц.

3.Виробнича собівартість одиниці продукції.

Суму прибутку можна розглядати як добуток від множення першого фактора на різницю між другим і третім фактором, тобто на прибуток на одиницю продукції. Перший і Другий фактори впливають на суму прибутку прямо пропорційно, а третій фактор обернено пропорційно. Це означає, що при зростанні кількості реалізованої продукції і підвищенні середньої реалізаційної ціни сума прибутку збільшується, а при збільшенні собівартості продукції сума прибутку зменшується.

Вплив головних факторів на зміну суми прибутку можна визначити двома методами:

•ланцюгових підстановок.

•обчислення різниць.

Під час використання методу ланцюгових підстановок потрібно спочатку крім планової і фактичної суми прибутку визначити два додаткові показники – дві умовні суми прибутку.

Уп 1 – умовний прибуток перший при фактичній кількості реалізованої продукції, але плановій ціні і плановій собівартості (тобто фактичну кількість реалізованої продукції множать на різницю між плановою ціною і плановою собівартістю).

Уп 2 – умовний прибуток другий при фактичній кількості реалізованої продукції і фактичній ціні, але плановій собівартості (тобто фактичну кількість реалізованої продукції множать на різницю між фактичною ціною і плановою собівартістю ).

Різниця між прибутком Уп 1 і плановим показує зміну прибутку за рахунок зміни кількості реалізованої продукції. Різниця між прибутками Уп 2 та Уп 1 показує зміну прибутку за рахунок зміни ціни.

Різниця між прибутками фактичним і Уп 2 показує зміну прибутку за рахунок зміни собівартості продукції.

Під час використання методу різниць вплив факторів на зміну суми прибутку визначають за правилами.

1. Різниця між фактичною і плановою кількістю реалізованої продукції помножена на плановий прибуток на одиницю продукції показує зміну прибутку за рахунок зміни кількості реалізованої продукції.

2. Різниця між фактичною і плановою середньою реалізаційною ціною помножена на фактичну кількість реалізованої продукції показує зміну прибутку за рахунок зміни цін.

3. Різниця між фактичною і плановою собівартістю продукції помножена на фактичну кількість реалізованої продукції показує зміну прибутку за рахунок зміни собівартості продукції.

Отже, є три шляхи збільшення суми прибутку окремих видів продукції:

•збільшення кількості реалізованої продукції;

•підвищення середньої реалізаційної ціни;

•зниження собівартості продукції.

3. Аналіз суми виручки від реалізації продукції

Аналіз суми чистої виручки від реалізації продукції проводять по кожному виду реалізованої продукції окремо. На суму виручки впливають такі фактори:

• кількість реалізованої продукції;

• середня реалізаційна ціна.

Сума виручки – це добуток від множення першого фактора на другий. Обидва фактори впливають на суму виручки прямо пропорційно. При збільшенні факторів сума виручки збільшується і навпаки.

Вплив факторів на суму виручки визначають двома методами:

• ланцюгових підстановок;

• обчислення різниць.

Під час використання першого методу потрібно крім планової і фактичної суми виручки визначити додатковий показник – умовну суму виручки при фактичній кількості реалізованої продукції і плановій середній реалізаційній ціні. Різниця між умовною і плановою сумою виручки показує зміну суми виручки за рахунок зміни кількості реалізованої продукції. Різниця між умовною і фактичною виручкою показує зміну суми виручки за рахунок зміни ціни.

У – П – зміна виручки під впливом зміни кількості реалізованої продукції.

Ф – У – зміна виручки під впливом зміни середньої реалізаційної ціни.

Під час використання методу обчислення різниць вплив зміни факторів на зміну суми виручки визначають за правилами.

1. Різниця між фактичною і плановою кількістю реалізованої продукції помножена на планову середню реалізаційну ціну показує зміну суми виручки за рахунок зміни кількості реалізованої продукції.

2. Різниця між фактичною і плановою ціною помножена на фактичну кількість реалізованої продукції показує зміну виручки за рахунок зміни середньої реалізаційної ціни.

4.Аналіз розподілу і використання прибутку

Для підвищення ефективності виробництва дуже важливо, аби при розподілі прибутку було досягнуто оптимальності у задоволенні інтересів держави та робітників.

У процесі аналізу необхідно вивчити виконання плану по розподілу та використанню прибутку, для того фактичні дані про виконання прибутку за всіма напрямами порівнюються з даними плану та з’ясовуються причини відхилення від плану за кожним напрямом використання прибутку

Так як прибуток підприємства є об’єктом розподілу. Спочатку учасниками розподілу є держава і підприємство, внаслідок чого прибуток розподіляється на дві частини.

• Податок на прибуток.

• Чистий прибуток.

Податок на прибуток поступає в доходи державного бюджету. Після сплати податків чистий прибуток залишається в повному розпорядженні підприємства і розподіляється так: одна частина використовується на розширене виробництво, інша – на матеріальне заохочення робітників. Створюється також резервний фонд.

Основні статті (напрями) використання чистого прибутку.

• На виплату дивідендів.

• На поповнення статутного капіталу.

• На поповнення резервного капіталу.

• Інші напрями використання.

• Нерозподілений прибуток.

Отже, важливим наслідком розподілу прибутку є збільшення власного капіталу підприємства.

Приймаючи рішення про використання прибутку власники (менеджери) повинні всебічно зважити напрями першочергових вкладень фінансових ресурсів, виходячи з фінансового стану підприємства, його матеріально-технічної бази, можливостей іншого прибуткового вкладення коштів.

Особливо важлива наявність резервного капіталу та нерозподіленого прибутку, що веде до збільшення власного оборотного капіталу і є дуже важливим фактором фінансової стійкості підприємства. Резервний капітал оптимальних розмірів є запорукою міцної платоспроможності підприємства.

Тема 7. АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА (6 год)

1.Завдання і джерела аналізу. Характеристика бухгалтерського балансу як основного джерела інф-ції для оцінки фінтану під-ва

2.Аналіз дебіторської і кредиторської заборгованості

3.Аналіз фінансової стійкості підприємства.

4.Аналіз поточної платоспроможності.

Самостійне вивчення:

1.Аналіз майнового стану підприємства.

2.Визначення платоспроможності підприємства в умовах банкрутства.

3.Аналіз оборотності оборотних активів.

4.Аналіз ефективності використання активів.

1.Завдання і джерела аналізу.

У ринкових умовах повної господарської самостійності, коли підприємства діють на основі принципів комерційного розрахунку, успіхи діяльності підприємства у вирішальній мірі залежать від його фінансового стану.

Фінансовий стан підприємства характеризує система показників, які визначають зміст і завдання аналізу:

•склад і динаміка активів підприємства та джерел їх утворення;

•фінансова стійкість підприємства;

•платоспроможність і кредитоспроможність;

•склад і динаміка дебіторської і кредиторської заборгованості;

•оборотність оборотних активів;

•ефективність використання активів.

Аналіз цих показників має виявити сильні і слабкі сторони фінансового стану підприємства, розробити конкретні заходи, які зміцнили б фінансову стійкість підприємства, усунули причину можливого банкрутства. Джерелами аналізу фінансового стану підприємства є його фінансова звітність.

•Баланс.

•Звіт про фінансові результати.

•Звіт про рух грошових коштів.

•Звіт про власний капітал.

•Примітки до річної фінансової звітності. .

•Дані аналітичного і синтетичного бухгалтерського обліку.

Основним джерелом аналізу є бухгалтерський баланс. А тому, щоб зробити змістовний аналіз фінансового стану підприємства, потрібно чітко знати будову балансу.

Статті активу балансу з аналітичною метою згруповано в три розділи.

1.Необоротні активи.

2.Оборотні активи.

3.Витрати майбутніх періодів.

Основними статтями необоротних активів є основні засоби і незавершене будівництво. Основні засоби подано в оцінці за первісною і залишковою вартістю. У підсумок балансу включено оцінку за залишковою вартістю. До необоротних активів відносять також довгострокові фінансові інвестиції, довгострокову дебіторську заборгованість, відстрочені податкові активи та нематеріальні активи.

Оборотні активи – це оборотний капітал підприємства. Bін завжди розміщений одночасно на різних стадіях кругообороту. Cтадії кругообороту такі: виробничі запаси, тварини на вирощуванні і відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція, дебіторська заборгованість і грошові кошти. Дебіторську заборгованість відображено окремо за товари, роботи і послуги та за розрахунками. Окремою статтею виділені векселі одержані. Грошові кошти відображено окремо в національній та іноземній валюті.

У третьому розділі активу відображено витрати майбутніх періодів. Це витрати на освоєння виробництва нових видів продукції, оплачені наперед податки та збори, суми передплати періодичних видань. Отже, витрати майбутніх періодів – це частина оборотних активів, яка вилучена з обороту.

У пасиві балансу відображено наявність і склад джерел утворення активів підприємства. Статті пасиву з аналітичною метою згруповано в п’ять розділів.

1.Власний капітал.

2.Забезпечення наступних витрат і платежів.

3.Довгострокові зобов’язання.

4.Поточні зобов’язання.

5.Доходи майбутніх періодів.

Джерела утворення активів підприємства поділяються на власні і залучені. Основним джерелом власних активів є власний капітал (l розділ пасиву). Другий і п’ятий розділ пасиву – це джерела утворення оборотних активів, які прирівнюються до власних.

У третьому і четвертому розділах пасиву (“Довгострокові зобов’язання” та “Поточні зобов’язання”) відображено джерела залучених коштів, якими користується підприємство.

2. Аналіз дебіторської і кредиторської заборгованості

У процесі господарської діяльності кожне підприємство вступає у фінансові відносини з покупцями продукції, постачальниками виробничих запасів (міндобрива, запасні частини, нафтопродукти, отрутохімікати тощо), з бюджетом, банками, працівниками підприємства, організаціями і окремими особами. Внаслідок цих фінансових відносин виникає дебіторська і кредиторська заборгованість. Вона робить значний вплив на фінансовий стан підприємства. А тому проводять детальний аналіз стану розрахунків.

Для проведення аналізу на основі даних другого розділу активу і четвертого розділу пасиву, де відображені розрахунки з дебіторами та кредиторами, складають аналітичну таблицю, в актив якої вписують статті дебіторської заборгованості, а в пасив – статті кредиторської заборгованості.

Аналіз стану розрахунків доцільно проводити послідовно.

1.Порівнюють загальну суму дебіторської заборгованості на початок і на кінець року. Зростання цієї суми, як правило, є негативним явищем, бо погіршує фінансовий стан підприємства. Частина оборотних активів підприємства тимчасово вилучається з обігу, ними користується інше підприємство.

2.Порівнюють загальну суму кредиторської заборгованості на початок і на кінець року. В умовах міцної платоспроможності підприємства зростання цієї суми не є негативним явищем – підприємство тимчасово користується коштами інших підприємств. Але в сучасних умовах зростання кредиторської заборгованості в більшості підприємств є негативним явищем, бо погіршує фінансовий стан інших підприємств і є, як правило, наслідком поганого фінансового стану даного підприємства.

3.Співставляють суми дебіторської і кредиторської заборгованості окремо на початок і на кінець року. Нормальним вважається такий стан розрахунків, коли ці суми приблизно рівновеликі і є мінімальними. Якщо дебіторська заборгованість перевищує кредиторську, то це є негативним явищем, бо впливає на погіршення фінансового стану підприємства.

4.Визначають питому вагу дебіторської заборгованості у відсотках до вартості всіх оборотних активів. Значна питома вага й особливо її зростання є негативним явищем, бо впливає на погіршення фінансового стану підприємства.

5.Визначають питому вагу кредиторської заборгованості у відсотках до вартості всіх оборотних активів. Велика питома вага є негативним явищем, бо є показником фінансової залежності підприємства від кредиторів і є ознакою поганого фінансового стану даного підприємства.

6. Визначають склад дебіторської і кредиторської заборгованості за строками виникнення, виявляють ненормальну, тобто прострочену заборгованість, вивчають причини затримки платежів і вживають заходи щодо їх сплати. Особливо негативним явищем є наявність сумнівних боргів.

7. Вивчають дебіторську заборгованість за такими показниками як її оборотність і період погашення. Оборотність дебіторської заборгованості характеризує коефіцієнт оборотності. Його визначають діленням суми виручки. від реалізації продукції, робіт і послуг на середню суму дебіторської заборгованості. Період погашення дебіторської заборгованості характеризує коефіцієнт оборотності. Його визначають діленням суми виручки від реалізації продукції, робіт і послуг на середню суму дебіторської заборгованості. Період погашення дебіторської заборгованості визначають діленням тривалості аналізованого періоду (наприклад, 365 днів) на коефіцієнт оборотності. Період погашення визначають у днях. Збільшення коефіцієнта оборотності та зменшення періоду погашення є позитивним явищем, бо впливає на зміцнення фінансового стану підприємства.

3.Аналіз фінансової стійкості підприємства.

Умовою виживання підприємства в умовах ринкової економіки є його фінансова стійкість, тобто здатність розвиватись на основі зростання прибутку і капіталу при збереженні платоспроможності і кредитоспроможності.

Фінансову стійкість підприємства характеризує комплекс показників. Найголовніші з них.

1. Коефіцієнт фінансової незалежності (автономії, концентрації власного капіталу).

2.Коефіцієнт фінансової залежності (концентрації залученого капіталу).

3.Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів.

4.Коефіцієнт забезпечення запасів і затрат власними коштами.

5.Коефіцієнт маневреності власного капіталу.

6. Чистий прибугок і рівень рентабельності підприємства.

Коефіцієнт фінансової незалежності показує питому вагу власних і прирівняних до них коштів в активах підприємства. Визначають його діленням суми підсумків першого, другого і п’ятого розділів пасиву балансу на валюту балансу. Досвід країн з розвинyтoю ринковою економікою показує, що цей коефіцієнт має бути не нижчим за 0,5, тобто не менше 50 % активів повинні фінансуватись за рахунок власних джерел.

Коефіцієнт фінансової залежності (концентрації залученого капіталу) показує питому вагу залучених коштів в активах підприємства. Визначають його діленням суми підсумків третього і четвертого розділів пасиву на валюту балансу. Коефіцієнти фінансової незалежності і залежності в сумі складають 1. Зростання коефіцієнта фінансової залежності вище за 0,5 є небажаним.

Коефіцієнт співвідношення власних і залучених коштів, як і приведені вище коефіцієнти, дає загальну характеристику фінансової стійкості підприємства. Визначають його діленням джерел залучених коштів на джерела власних коштів (тобто діленням суми підсумків третього і четвертого розділів пасиву на суму підсумків першого, другого і п’ятого розділів пасиву балансу). Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів показує, скільки залучених коштів підприємство використало на 1 грн. вкладених в активи власних коштів. Зростання цього показника свідчить про зростання залежності підприємства від кредиторів, про зниження фінансової стійкості підприємства.

Дуже важливим показником фінансової стійкості підприємства є коефіцієнт забезпечення запасів і затрат власними коштами. Визначають його діленням фактичної наявності власного оборотного капіталу на вартість запасів і затрат. Вартість запасів і затрат визначають на основі даних другого розділу активу балансу шляхом додавання вартості таких статей як виробничі запаси, тварини на вирощуванні і відгодівлі, незавершене виробництво і готова продукція. Наявність власного (і прирівняного до нього) оборотного капіталу визначають двома методами.

1. Різниця між вартістю оборотних активів і поточними зобов’язаннями (тобто різниця між підсумком другого розділу активу і підсумком четвертого розділу пасиву).

2. Різниця між сумою підсумків першого, другого, третього і п’ятого розділів пасиву і сумою підсумків першого та третього розділів активу балансу.

Коефіцієнт забезпечення засобів і затрат власними коштами показує, яку частину запасів і затрат сформовано за рахунок власних джерел. Оптимальна величина цього коефіцієнта складає 0,6-0,8.

Фінансову стійкість характеризує також коефіцієнт маневреності власного капіталу. Він показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні активи, а яку капіталізовано. Визначають цей коефіцієнт діленням власного оборотного капіталу на підсумок першого розділу пасиву балансу. Оптимальна величина цього коефіцієнта складає 0,5.

Усі показники фінансової стійкості можуть утримуватись на оптимальному рівні лише за умови оптимальної прибутковості підприємства. Адже за рахунок прибутку зростає і вдосконалюється основний і оборотний капітал. Якщо підприємство збиткове або малорентабельне, то фінансова стійкість підприємства не може бути задовільною.

4.Аналіз поточної платоспроможності.

Платоспроможність характеризує фінансовий стан підприємства на певну дату. Вона є важливим показником фінансової стійкості. Підприємство вважається платоспроможним, якщо воно має можливість своєчасно сплачувати свої платіжні зобов’язання наявними грошовими коштами.

Отже, платоспроможність визначають порівнянням платіжних засобів підприємства із поточними платіжними зобов’язаннями. Платіжні засоби відображені в другому розділі активу (оборотні активи), а платіжні зобов’язання – у четвертому розділі пасиву (поточні зобов’язання).

Для визначення показників платоспроможності потрібно спочатку статті оборотних активів згрупувати в залежності від ступеня Їх ліквідності (тобто швидкості можливого перетворення їх на гроші), а статті поточних зобов’язань згрупувати в залежності від строків сплати зобов’язань.

Оборотні активи в залежності від ступеня їх ліквідності поділяють на три групи:

1. Найбільш ліквідні активи – це суми грошових коштів на всіх рахунках, а також поточні фінансові інвестиції (фінансові вкладення в короткотермінові цінні папери).

2. Активи, що швидко реалізуються – це активи, для перетворення в гроші яких потрібен певний час. Сюди відносять всі види дебіторської заборгованості (крім безнадійної), готову продукцію, що користується попитом, а також тварин на відгодівлі, готових до реалізації. Готову продукцію і тварин на відгодівлі включають у розрахунок по цінах можливої їх реалізації.

3. Активи, що реалізуються повільно – це такі активи, реалізація яких потребує більш тривалого часу. Сюди відносять виробничі запаси, тварини на вирощуванні і відгодівлі (крім готових до реалізації) та незавершене виробництво.

Поточні зобов’язання в залежності від строків їх сплати поділяються на три групи:

1. Прострочені зобов’язання та зобов’язання, строки сплати яких

наступають негайно.

2. Зобов’язання, строк сплати за якими наступить найближчим часом (наприклад, на протязі місяця).

3. Зобов’язання, строк сплати за якими віддалений на більш тривалий час (наприклад, кредити банків терміном 3-4 місяці).

Платоспроможність визначають порівнянням певних елементів активів з відповідними елементами пасивів. Підприємство вважається платоспроможним якщо:

•Найбільш ліквідні активи рівні або більші за прострочені зобов’язання та зобов’язання, строк сплати яких наступає негайно;

•Активи, що швидко реалізуються рівні або більші за зобов’язання, строк сплати яких наступить найближчим часом;

•Активи, що реалізуються повільно більші за зобов’язання, строк слати яких більш віддалений на 3-4 місяці.

Тема 8. АНАЛІЗ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ (2 ГОД)

1. Сутність і значення іпотеки, особливості іпотечних відносин в аграрній сфері.

2. Аналіз активних операцій комерційного банку, їх структура.

Самостійне вивчення:

1. Аналіз кредитного портфеля.

1. Сутність і значення іпотеки, особливості іпотечних

відносин в аграрній сфері

У сучасній Україні, у міру переходу економіки до ринкової форми утворилися і набувають поступового розвитку іпотечні відносини.

Енциклопедичний словник бізнесмена дає таке визначення: Іпотека – це передача в заставу землі та іншого нерухомого майна з метою отримання кредитної позички, так званого іпотечного кредиту або кредиту під заставу.

Проект Закону України “Про іпотеку”, розроблений Міністерством юстиції України дає таке тлумачення іпотеки – це застава нерухомого майна, коли земля та інші речі, що становлять предмет іпотеки, залишаються в заставодавця або третьої особи (майнового поручителя), а заставоутримувач набуває право на задоволення забезпеченого іпотекою зобов’язання, якщо воно не виконане за рахунок предмета іпотеки.

Заставлене нерухоме майно залишається в користуванні заставодавця, а заставоутримувач, у разі невиконання зобов’язання боржником, має право на задоволення своєї вимоги за рахунок заставленого майна.

Нерухомим майном є земельні ділянки та все, що розташоване на цих ділянках і безпосередньо пов’язане з ними, тобто об’єкти, переміщення яких неможливе без їх руйнування або зміни їх призначення (будівлі, споруди, багаторічні насадження тощо). До нерухомого майна відносять також повітряні та морські судна, судна внутрішньої навігації та космічні об’єкти.

Предмет іпотеки – це заставлене нерухоме майно, яке є предметом кредитного зобов’язання. Таке майно може заставлятися, якщо воно не вилучене з цивільного обігу, може відчужуватися заставодавцем і на нього можливе звернення стягнення. Предметом іпотеки можуть бути:

• земельна ділянка, частка в праві спільної власності на земельну ділянку;

• житловий будинок, приміщення, квартира, частина житлового будинку;

• дачний будинок, садовий будинок, гараж та будь-яка інша будівля господарського призначення;

• підприємство або його структурний підрозділ як цілісний майновий комплекс;

• інше майно, віднесене законом до нерухомого. Предметом іпотеки не можуть бути:

• об’єкти державної та комунальної власності, приватизація яких заборонена законом;

• національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.

У країнах з ринковою економікою іпотека відіграє надзвичайно важливу роль. Власне, вона є обов’язковою умовою функціонування ринку капіталу.

Інвестиції у виробничу сферу здійснюються переважно у формі довгострокових кредитів. При цьому кредитори вимагають надання гарантій повернення цих кредитів. Як гарантія повернення довгострокових кредитів на ринку капіталу, зокрема, визначається застава нерухомого майна.

Зв’язок між іпотекою та інвестиціями полягає, по-перше, у тому, що нерухомість сама є інвестицією та її придбання потребує фінансування. По-друге, рухливі інвестиції пов’язані з нерухомим майном і без забезпечення таким майном не можуть застосовуватися без значних втрат. Якщо немає застави нерухомого майна, то в більшості випадків неможливо створити довгостроковий позичковий капітал. Застава нерухомого майна буває доцільною навіть при короткостроковому кредитуванні, оскільки іпотечні кредити, як правило, дешевші за кредити, забезпечені рухомим майном.

Важливу роль відіграє іпотека в сільському господарстві. У сільському господарстві придбання с.г. машин може фінансуватись тільки за рахунок земельного кредиту. Важливими є для сільського господарства також і поточні кредити. Необхідно мати можливість попереднього фінансування придбання весною насіння, добрив і засобів захисту рослин через кредит з тим, щоб повернути його з фактичного врожаю; навіть це, як правило, можливе лише завдяки встановленню гарантії нерухомого майна”.

Іпотечний кредит є ефективним засобом трансформації капіталу в операційний. При цьому заставлена нерухомість залишається в користуванні заставодавця і продовжує виконувати свої безпосередні функції, надаючи можливість водночас одержувати значні фінансові ресурси, залучення яких в інший спосіб неможливе.

Суть іпотечних відносин в аграрному секторі економіки така сама, що й в інших секторах. Водночас іпотечні відносини в сільському господарстві мають тільки властиві їм особливості. До них насамперед належить іпотека земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Згідно з законодавством України предметом застави можуть бути земельні ділянки (у тому числі сільськогосподарського призначення), які перебувають у приватній власності громадян України.

Сільське господарство України гостро потребує довгострокового кредитування для розвитку своєї матеріально-технічної бази. Єдиним реальним забезпеченням таких кредитів може бути застава земельних ділянок.

У даний час в Україні немає єдиної точки зору щодо перспектив розвитку іпотечних відносин. Спектр думок з цього приводу дуже широкий, а саме:

• іпотека непотрібна взагалі, а іпотека ділянок сільськогосподарського призначення не лише непотрібна – вона шкідлива та недопустима;

• іпотечним кредитуванням може займатися будь-хто, у кого є кошти для надання кредиту;

• іпотечними операціями можуть займатись універсальні комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи в разі отримання ними іпотечної ліцензії Національного банку України;

• іпотекою можуть займатися лише спеціалізовані іпотечні фінансово-кредитні установи..

Подібне розмаїття поглядів закономірне з огляду на новизну даного питання в Україні. Проте зарубіжний досвід, а також і власний (у певний час іпотечні відносини в Україні розвивалися досить успішно) свідчать про те, що іпотека за певних умов може стати важливим рушієм економіки.

Наявність усіх необхідних передумов – необхідних, правових, інституційних – зумовила високу ефективність діяльності німецьких іпотечних банків.

Певний інтерес для України становить досвід країн, що реформуються. Законодавство Польщі та Угорщини, як і німецьке, зорієнтоване на створення спеціалізованих іпотечних банків.

Українське законодавство має чітко визначити, хто може займатися іпотечною діяльністю в Україні і нормами здійснення цієї діяльності. На початковому етапі становлення іпотеки це могли б робити універсальні комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, що відповідатимуть визначеним законом вимогам, отримають спеціальну ліцензію і підлягатимуть особливому державному контролю в частині емісії іпотечних облігацій. Обов’язковою умовою їхньої діяльності має стати “стіна захисту”. Держава повинна активно сприяти появі спеціалізованих іпотечних банків.

Основною функцією іпотечних банків є рефінансування через емісію іпотечних цінних паперів.

Банки надають іпотечні кредити юридичним і фізичним особам. Застава юридичними і фізичними особами нерухомого майна є підставою для випуску і розміщення банками іпотечних цінних паперів. Емісія іпотечних цінних паперів дає змогу банкам мобілізувати вільні грошові кошти з подальшою їх трансформацією в іпотечні кредити. Повернення боргів позичальниками банків (з одночасним поверненням їм банками права завершення стягнення на заставлене майно) забезпечує їм можливість повертати борги своїм кредиторам (тобто погашати іпотечні цінні папери).

Мобілізація вільних грошових коштів юридичних чи фізичних осіб шляхом розміщення серед цих осіб іпотечних цінних паперів і трансформація мобілізованих грошових коштів в інвестиційні потоки відіграють дуже важливу роль в економіці. Інвестиційні проекти фінансуються переважно саме в такий спосіб, коли поряд із вкладенням власного капіталу залучається позичковий капітал, створюваний на ринку капіталів. Проте без надійних гарантій створення такого капіталу неможливе, оскільки без них зникає не лише готовність інвестування, а й у зв’язку із значним скороченням пропозиції капіталу різко зростає його ціна.

Основна функція іпотечних банків зумовлює всі інші їхні функції, а саме: посередницьку, трансформаційну і стабілізаційну.

Посередницька діяльність із залучення вільних приватних коштів з їх наступною трансформацією в грошовий капітал, спрямований на довгострокове рефінансування, є безпосереднім завданням іпотечних банків. Залучений капітал використовується для кредитування промислових, аграрних та-інших підприємств, житлово-комунального господарства, приватних осіб таким чином, щоб вкладнику (утримувачу іпотечних цінних паперів) гарантувалася можливість отримання своїх грошей повністю і в строк.

Важливою функцією іпотечних банків є також стабілізаційна. У розвинених економічних системах іпотечні банки виконують роль фінансового стабілізатора, що має особливе значення для фінансової сфери діяльності. Потужні і переважно довгострокові інвестиційні потоки в економіку та інші сфери діяльності є однією з обов’язкових умов стабільного соціально-економічного розвитку, яка забезпечується саме іпотечними банками.

1. Основні види діяльності іпотечних банків в Україні мають включати:

• середньо- та довгострокове кредитування під заставу нерухомості, яка розташована на території України, в межах 50 % від її вартості;

• емісію іпотечних облігацій у межах 50 % від вартості заставленої нерухомості.

2. Додаткові види діяльності іпотечних банків в Україні повинні передбачати:

• середньо- та довгострокове кредитування під заставу нерухомості, яка розташована на території України, в межах понад 50 % від її вартості (джерелом такого кредитування не можуть бути кошти від емісії іпотечних облігацій);

• кредитування під заставу нерухомості, яка розташована поза Україною;

• короткострокове кредитування під заставу рухомого та нерухомого майна;

• відкриття ощадних і строкових рахунків для юридичних і фізичних осіб;

• отримання кредитів;

• операції з цінними паперами, дорогоцінними металами та іноземними валютами.

3. Допоміжні види діяльності іпотечних банків в Україні повинні бути спрямовані на сприяння основним або додатковим видам діяльності, а саме:

• розміщенню вільних коштів в інших фінансово-кредитних установах; • скуповуванню цінних паперів власної емісії.

2. Аналіз активних операцій комерційного банку, їх структура

Активи - це економічні ресурси, що перебувають у розпорядженні банку, використання яких, ймовірно, принесе в майбутньому дохід.

Активи виступають у вигляді основних засобів, готівки в національній або іноземній валюті в касі банку, заборгованості за позиками, цінних паперів, які знаходяться в портфелі банку тощо.

Мета аналізу активів банку – з одного боку оцінка раціональності фактичної структури активів з точки зору забезпечення прибутковості та стабільності роботи банку, а з іншого визначення шляхів її оптимізації і узагальнюючої оцінки, прогнозу майбутніх результатів діяльності і фінансового потенціалу банку.

Поняття ліквідності пов’язується з активами банку. Під ліквідністю активів розуміють їх здатність швидко та без суттєвого зниження вартості перетворюватися в грошову форму. За ступенем ліквідності (тобто легкості перетворення в грошові кошти) банківські активи поділяють на групи:

1. Високоліквідні активи – це такі активи, які знаходяться в готівковій формі або можуть бути швидко реалізовані на ринку. Це – готівкові кошти, дорожні чеки, банківські метали, кошти на рахунках в інших банках, державні цінні папери. У міжнародній практиці до складу високоліквідних активів можуть включатися банківські акцепти, векселі та цінні папери першокласних емітентів.

2. Ліквідні активи – це такі, які можуть бути перетворені в грошову форму протягом певного періоду часу (наприклад, 30 днів). До цієї групи відносять платежі на користь банку з термінами виконання в зазначений період, такі як кредити, у тому числі і міжбанківські, дебіторська заборгованість, інші цінні папери (крім високоліквідних), які обертаються на ринку.

3. Низьколіквідні активи – прострочені, пролонговані та безнадійні кредити, безнадійна дебіторська заборгованість, цінні папери, які не обертаються на ринку, господарські матеріали, будинки, споруди та інші основні фонди.

Попит на ліквідні засоби в банках підвищується з таких основних причин:

• зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків;

• надходження кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити;

• настання строків погашення заборгованості за позиками, одержаними банком;

• настання термінів платежів до бюджету;

• виплата дивідендів акціонерам.

Аналіз активів банку також проводять за таким групуванням:

• грошові кошти;

• кошти в НБУ;

• кошти в інших банках: “Залишки на рахунках” і “Депозити та кредити”;

• портфель цінних паперів;

• кредитний портфель;

• інші активи.

Грошові кошти та кошти в НБУ показують наявність у банку ліквідних активів для здійснення власних та клієнтських розрахункових операцій. Ці кошти здебільшого не приносять банкові доходу, відтак їх надмірний рівень фактично призводить до невикористання банком можливості розширення своїх операцій.

Кошти на кореспондентських рахунках в інших банках також виконують роль миттєво ліквідних активів для проведення розрахунків. За ними банк не отримує доходів, тому їх питома вага в сумарних активах, як правило, є незначною.

Натомість за депозитами та кредитами в інших банках комерційний банк отримує доходи. Але слід пам’ятати, що основним завданням банківської діяльності є залучення тимчасово вільних коштів та їх вкладення в реальні операції, тобто надання іншим небанківським установам.

Кредитний портфель відображає залишки всіх наданих кредитів, за винятком міжбанківських.

Основні фонди характеризують операційні і не операційні основні засоби та капітальні вкладення в них. Вкладення значних коштів у недоходні активи погіршує структуру активів та їх доходність.









Конспекты

Комментарии закрыты.