Допоможіть написати твір-роздум на тему я-людина

1 Январь 0001



допоможіть написати твір-роздум на тему я-людина 

  • Я — людина, і це мене багато до чого зобов’язує!
    (за поезією В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?»)
    Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питанням^ чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я…
    Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи дУ” ховністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожИа особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагав ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати ших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт яоії’ на мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримує^ таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошУ’ ють людину, а значить — частково знищують її.
    Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симонен#а «Ти знаєш, що ти — людина?», де поет розкрив місію людини 0а землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінУ’ вати неповторність людської особистості:
    Ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.
    Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, маЄ право на повагу, любов, щастя і свободу.
    У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе ЖИТТЯ попереду* Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. «Завтра завтра, завтра — і так минає життя», — говорили давні римлян1*’ і можливо, «завтра»
    Більше тебе не буде.
    Завтра на цій землі
    Інші ходитимуть люди, /
    Інші кохатимуть люди —
    Добрі, ласкаві й злі.
    Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, доломити друзям, сподіваючись на «завтра». В. Симоненко звертається нас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:
    І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи!
    Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.
    Невже цього замало, щоб бути Людиною?
  • Кожен з нас має право називати себе людиною. Особистістю з певним соціально обумовленим, однак неповторним набором якостей індивіда. Хоча це мабуть занадто складне формулювання.
    Я сиділа посеред кімнати і намагалась вловити ритм власного серця. Не просто вловити, а зрозуміти сутність свого існування і здавалося таке просте поняття: «Я – людина.» Я хотіла написати просто, доступно, щоб кожен зрозумів, але чомусь не змогла, бо так не показала б своєї справжньої людської суті. Я закрила повіки і відчула темноту. Так, саме відчула, а не побачила. Це нам здається, що закриваючи очі ми бачимо темряву, насправді вона нас торкається десь зсередини, навіть коли навкруг світло і яскраво. Я спробувала зазирнути в себе. Знайти там відповідь на задану тему. Моя свідомість чимось нагадувала велику скриню. Зовні лежать мої знання, акуратно складені, як зошити у портфелі першокласника. Поруч мої думки – трохи неакуратно розкидані, деякі надломлені (це ті які я не додумала до кінця). Всі вони різної форми, кольору, величини. Починаю в них порсатись, шукати те, що мені підійде саме сьогодні. Роздивляюсь ту скриню далі – знаходжу щось схоже на дуже стару і товсту книгу – це чесноти, принципи, мої права та обов’язки. Це те, що я змушена знати, щоб могти нормально співіснувати з іншими людьми. Поруч лежить ще одна книга золотого кольору – це пам’ять. Починаю її гортати – знаходжу уривки діалогів, компліменти, сюжети з життя вклеєні яскравими фотографіями. Роздивляюсь повільно то затримуючись на одній сторінці, то перегортаючи кілька сторінок одразу. Деякі сюжети спогадів живі, відверті, без фальшу, їх приємно згадувати. Інші ж навпаки – такі ж справжні як і «Мівіна» зі смаком курки, їх хочеться забути, а то і взагалі видерти з Книги спогадів. Поруч із пам’яттю лежить старенький іграшковий ведмедик. Це дитинство. Воно цілком не вписується в книгу з золотою окантовкою і живе своїм автономним життям у моїй душі. Дитинство тепле, як мамині руки і солодке як новорічні мандарини. Біля ведмедика лежить пісочний годинник. Це мої плани, цілі. Те, чого я ще досягну в своєму житті. Те, що вкотре підтвердить мій людський статус. Біля годинника хмаринка білого диму. Я намагаюся вловити її руками, але не можу. Знаєте чому? Бо це мрії. А мрії на те і є, щоб ніколи не здійснюватись. Якщо мрія стає недалекою від свого здійснення – вона крізь невидимий отвір втікає до годинника перетворюється на ледь помітну піщинку перероджуючись в ЦІЛЬ і чекає свого переходу з НЕВИКОНАНОГО в ДОСЯГНУТЕ. На самому дні, забився чорний клубок – це страх. Він схожий на намоклі шерстяні нитки. Колючий, неприємний на дотик і важкий. Ставлю його на місце. І закриваю скрию. Там ще багато всього, але мені пора вертатись до твору. Я відкриваю очі і розглядаю кімнату. У кімнаті світло, просторо, свіжо, ніби по-новому. Чи то може після тісного контакту
    з власною свідомістю у мене таке відчуття. Але все ж, як дивно жити. Як дивно жити, пити чужі компліменти, отримувати нові знання, ділитися дружбою, коханням, мріяти…. І як страшно до всіх цих слів приставити приставку НЕ. Бо з приставкою НЕ – ми перестаємо бути людьми, особистостями. Кожна людина схожа на дзеркало – інші бачать тільки те, що хочуть самі, те що інтересує виключно їх. Для кожної людини — ми інші. Для когось добрі, злі, ніжні, нестерпні, жорстокі, чуйні, красиві, найкращі, примхливі. Це всі поняття – визначення нас, людей, як частини суспільства. Ми просто фрагменти мозаїки певних норм, що формувалися впродовж багатьох віків, і досі продовжуємо будувати свою, нову мозаїку…






Українська мова

Комментарии закрыты.